Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Цар, опинившись з усією армією та «ґосударинєю» у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але… з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишніх жидів Шапіро).
Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.
Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі інші чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла XII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.
Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.
Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену «ґосудариню», разом із її бабством.
Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання… Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.
Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?
Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?
Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.
Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбільш недолугих?
Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.
На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з-під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.
Доповнення 1
Князь Дмитро Вишневецький
Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайців, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д. Яворницький: «Душа його жадала воєнної слави і ратних битв».
Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись «донскімі казакамі» та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.
А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там «город», який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січі.
Та… незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Івану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет-Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з «великим соромом», – він приєднав собі багацько «кримських кочовищ». Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет-Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет-Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його «запорожцями».
Це вже – не брехня цареві про оті «24 дні», та наш хоробрий воїн, покинувши свій «город» напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає
