Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Зате, припускався й помилок – порушував звичаї, що вже було неприпустиме:

… не спав по обіді, не ходив у баню, з усіма поводився просто, привітно, не по-царському.

(теж там, с. 33)

До цього, шкода, додалися й інші істотні помилки. Самозванець не відправив додому своєчасно своїх пихатих та неробних шляхтичів, котрих слід би якнайскоріше замінити, знову ж, на православних, найліпше – на донських казаків. Бо ця шляхта не лише хрестилася на диявольський спосіб – зліва направо, але й постійно підграбовувала населення, наповнюючи за його рахунок власні бездонні кишені.

Коли ж через рік прибула наречена Марина, з нею прилізло й ще майже 4 тисячі нової неробної шляхти, це вже стало понад усяку міру. Одне слово, було припущено стільки помилок, тактичних та стратегічних, що аж дивно. Поґотів, з боку людини, ніби, місцевого походження. Дивують і його радники, уславлені своєю інтелігентністю та проникливістю отці-єзуїти; не так великого розуму, як видно, були й вони.

Не дрімав і Васілій Шуйскій, котрого слід було повісити негайно, разом із чадами та домочадцями, та якого нерозсудливо помилував самозванець.

Саме він і скористався приїздом Марини для змови. Пушкін у своєму «Борісє Ґодуновє», як це йому властиве, облагороджує цього суб’єкта: «лукавий царєдворєц», «уклончівий, но смєлий і лукавий»… Але то був типовий для свого середовища шахрай та пройдисвіт, хитрий та підступний; і позбавлений будь-якої моралі, бодай – розбійницької. Та, не полінуємося повторити ще раз: ґрунтовною помилкою самозванця було те, що він його не скарав на горло. Що, додамо від себе, теж не надто пасує до особи Отрєп’єва, який мав досконало розуміти місцеві обставини.

Він і зробив саме те, що тільки й могло спрацювати в Росії. Не революцію, не селянську або громадянську війну, а… звичайний путч. Це сталося 1 травня 1606, коли за умовленим заздалегідь набатом вдалося зненацька перебити більшість поляків, а головне – убити самозванця. А по цьому Шуйского проголосили новим «самодєржцєм».

Великий Ґегель учив колись, що ідея лише вперше навідує світ у постаті високої трагедії. Бо вже друга її поява буде неодмінно фарсом. Далі другої появи він, на превеликий жаль, так і не пішов. А тому ми й досі не знаємо так багато істотного та важливого. Знаємо, що перше явлення імперської ідеї у тому, найстарішому та першому Римі, – було трагедією народів. Знаємо, що друге – у Візантії – Другому Римі, – було незаперечним фарсом історії. Але, чим же тоді було явлення третє – у третьому ж Римі? – супер-фарсом? – гіпер-фарсом? Чим саме, нарешті?

Російський історик С. М. Соловьєв, пояснюючи причини того, що марксисти потім охрестили «Крєстьянской войной» (викликаною, ясна річ, суто класовими причинами), вбачає їх у падінні авторитету Москви:

До цієї пори області вірили Москві, визнавали кожне слово, що надходило до них із Москви, незаперечним, але тепер Москва явно зізнається, що чаклун прельстив її помраченням бісівським; із необхідністю народжувалося й питання: чи не помрачені москвитяни й Шуйскім?

Коротше –

…держава помутилася; що раз похитнулася, повела за необхідністю до марновірства; втративши політичну віру у Москву, почали вірити всім і всьому.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 447)

Іще ближчим до істини було би визнати, що по всіх цих численних компроматах влади, – почав зникати страх перед нею. А в авторитарному суспільстві, яке скріплює – єдино, страх перед владою, це стає сигналом до загального зведення порахунків. З окремими особами, етнічними групами, інститутами влади. Бо, в суспільстві, де всі ідеї витіснені одною, скажімо, тією ж православною, – не може бути суспільних або національних рухів; бувають, тільки – єдино, – особисті порахунки. А коли вони переважно здійснені, все заспокоюється більш-менш саме по собі. Та й повертається поступово на звичайні «кругі своя». Нічого істотного не змінивши, нікого й нічому не навчивши. Такою була ця «Крєстьянская война», таким були виступи Разіна або Пугачова.

Таким і тільки таким був і весь сенс «Смутного врємєні».

А приводцям подібних рухів потрібно лише одне: міцно триматися у сідлі. Триматися руками щосили за кермо та робити вигляд, ніби не воно тобою рухає, а навпаки – ти ним.

Отже, за Шуйского починається в Росії нова смута, яку заради пристойності іменують «Крєстьянской войной Івана Болотнікова». Але він був, іще з Самбора, у супроводі самозванця, та й тепер продовжував триматись на чутках, ніби Дімітрій – живий, та розсилав від його імені, як пише царський воєвода, – численні фальшиві грамоти. Розбивши війська Шуйского двічі, під Кромами, а потім побіля Калуги, Болотніков став під Москвою. До нього пристають якісь там свої «польові командири», Істома Пашков, два брати Ляпунови та Григорій Сунбулов. Всі вони розташовуються тепер у царських покоях, у Коломенському, під Москвою.

Болотніков намагається з боями вдертися до Москви, але у критичний момент четверо його нових союзників нечекано перебігають до Шуйского. Отже, самі бачите, що то за люди. Болотніков закріплюється у Калузі, а військо Шуйского марно його облягає. Повстанці 1607 розбивать наче царські війська, але відступають до Тули.

«Крєстьянская война» цілком і покінчилась, коли спокушений обіцянками «всіх відпустити», – Болотніков через чотири місяці облоги здає Тулу, а московський цар – пройдисвіт Шуйскій, – негайно страчує ватажків повстання. Так і покінчується ота «селянська війна» в Росії, до якої селяни мають таке саме відношення, як і будь-хто.

* * *

Але, влітку ж 1607 об’являється ще один претендент, самозванець, що видає себе за першого самозванця; ця подія відбувається у князівстві Сіверському. Його підтримує знову, польська шляхта, козаки Івана Заруцького та прибічники Болотнікова, що тимчасово опинились поза справою. Але, сил вистачило знову, тільки дійти Москви, та самозванець заснувався в Тушині, отримавши почесний титул «Тушінского вора». Однак, що там! – до Тушина зібралось, кажуть, не менше 100 тисяч таких, що присягли «вору», – армія!

Інтелігентністю «другий», кажуть, капітально поступався «першому», а російський історик минулого сторіччя взагалі написав, що то був «бєздарний нєвєжєствєнний мужік, грязний і сквєрнословний», Однак, зібрав і у себе Боярську думу, та чимось там теж керував. Слід гадати, що за своїми якостями був, принаймні, значно ближчий народу, ніж його попередник.

Аби тільки упоратись з «вором», Шуйскій навіть укладає якийсь мир з Польщею. З поверненням полонених та відкликанням польських військ. В числі російських полонених були Марина з її батьком, але ці зуміли не повернутись до Польщі, а дорогою збігли під крильце «вора». Там відбулося взаємне признання, та Марина нарешті