Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 314)

Це ж оте їх «м’ясо під сідлом» від Амміана Марцелліна, приписуване гунам, а середньовічними істориками приписуване монголам. Дурні байки, якими так дивувалися монголи, коли про них довідались. Не оминемо й ми нагоди для спостереження, що в російській історії подібні дурні байки є найтривкішими.

Російська кінна погоня, на чолі з якимись там Волконскім та Кропотовим, відряджена царем на ловитву Мазепи з Карлом – хутко заблукала в степу, та з великими труднощами не пропала, якось-такось унісши ноги; зрозуміло, без жодних виників.

А збіги, тим часом, підкріпившись та відпочивши у турецькому Очакові, – дісталися турецьких же Бендер; де й заснувалися з 12 серпня 1709, покінчивши свою степову одісею. А тим часом цар московський, що нахабнів так само хутко, як і впадав до панічного страху, – вимагав у Туреччини, ні більше, ні менше, як видачі йому всіх збіглих. Московський посол Пєтр Толстой, збивався з ніг, сипав хабарами та пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів за голову Мазепи, але… Дикі турки мали зовсім інші поняття про гостинність, ніж нещодавна «уцивілізовані» царем московити, та лише сміялися з домагань московського недоумка.

Наприкінці вересня помер гетьман Мазепа, що давно хворів, та був урочисто похований в Яссах; гроб особисто супроводжував шведський король. Поховання було понад пишне та урочисте. Так покінчив свої дні гетьман Іван Мазепа, нічого не досягши, але порядною людиною – позбавлений будь-чого спільного з Московією або її царем.

Наступного року гетьманом на екзилі на його місце був обраний писар Пилип Орлик, друга особа по гетьманові. З ним конкурували були небіж гетьмана, молодий Войнаровський та полковник Горленко, переміг Орлик. Вибори цього разу відрізнялись не тільки невеликою кількістю учасників, але й певною новацією, небаченою у світі. Натомість минулих та досить невизначених за змістом присяг, цього разу фігурувала (перша у світі!) Конституція, угода поміж гетьманом та його виборцями: «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького».

Цей документ полишився одиноким та не міг діяти в окупованій агресором Україні, але мав величезне історичне значення, хоча би як теоретичний приклад і зразок першої у світі Конституції. Другою за нею була польська, яку так само не допустили до життя московські окупанти. Третьою, що таки увійшла до життя, – стала американська.

Пилип Орлик закріпив союз зі Швецією та спричинився й до того, що Туреччина виповіла війну Московщині та захопила до полону на Пруті російську армію вкупі з її недолугим царем.

9. Батурин

У нашому XX ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла XII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – «упрєдіть нєпріятєля».

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Іван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: «По Сєнькє і шапка…»

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

…коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися й були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що причунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного за одним перев’язав.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 262)

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Позбувшися Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепи участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові види тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?

(теж там, с. 262)

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публичні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і небі погребай їх!». Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченими коштовностями та скарбами, міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста