Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 382)

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція («рєзкій поворот»), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці-єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш-менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.

Потім, заздалегідь охрещений у католицтво самим папським нунцієм (тобто принаймні кардиналом) – він пише польською мовою власноруч листа до папи Клімента IV. А той визнає його та обіцяє свою всіляку допомогу.

Лист зберігається в архівах Ватикану, де ніколи й нічого не пропадає, та, як пишуть нам попередні автори:

Установлено:

автор листа володів вишуканим стилем і одночасно припускався грубих помилок;

автор листа був великоросом, який погано знав польську мову; російською писав вільно, почерк відрізнявся зграбністю та мав особливості, характерні для московських канцелярій.

Напрошується висновок: самозванець всього тільки переписав листа, складеного для нього єзуїтами, лист підтверджує тотожність Лжедмітрія та Грігорія Отрєп’єва, котрий, як відомо, мав красивий каліграфічний почерк.

(теж там, с. 389)

При цьому автори посилаються на аналіз С. Л. Пташицького та І. А. Бодуена де Куртене. Про першого – не чув, а другий вважається досить відомим російським лінґвістом. Але тут ми знову натрапляємо на щось незрозуміле та протирічливе. Не можна пропустити пункт перший, згідно якого автор володіє вишуканістю стилю (польської мови?) та одночасно припускається грубих помилок. За наступним висновком автор, мовляв, був великоросом та погано знався на польщізні. Все так. Великорос дійсно має незаперечне право не знати жодної мови крім «общєпонятного», отого їх «вєлікого і могучєго». Але, підкреслимо, що будь-яка людина, що оволоділа «вишуканим стилем» – не стане робити «грубих помилок». Це, так би мовити, очевидна абетка справи.

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь-як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма «уєздамі і волостямі», тестеві Юрієві Мнішеку «жалуєт» князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2-х тисяч «донскіх казаков», що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, і становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?

На московському престолі він став явищем небувалим, та його довго пам’ятали. Так прямо й пише про нього чи не солідніший з російських істориків:

На престолі московських государів він був небувалим явищем.

І – дещо далі:

…багато обдарований, зі спритним розумом, що легко вирішував у Боярській думі найважливіші питання, зі жвавим, навіть палким темпераментом, який в хвилини небезпеки доводив його хоробрість до завзятості, податний на захоплення, він був майстер мовити, посідав доволі різноманітні знання.

Він відразу показав себе діяльним управителем, сторонився жорстокості, сам вникав до всього, кожного дня бував у Боярській думі: сам навчав ратних людей.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3, с. 33)

Все це було б аж як добре будь-де, у будь-якій європейській країні, та не лише, бодай навіть у Туреччині, – але тільки не в Росії. Де все це просто не могло