Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(теж там, с. 262)

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті «урядові будинки з їх архівами», – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню неглибну, на щастя (відзначено мною О. Б.), приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо.

(теж там, с. 262–263)

Оте його бідолашне «на щастя» – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні «подвиги», ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.

Та, ще:

Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 «Сочинений», – такої географічної назви, як «Батурин»; нема, як нема.

«Иллюстрірованная Исторія СССР» – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все інше було предане вогню.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.603)

Тут, бачите – «фортеця була зруйнована», всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості «князя» Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду-племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О. Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все інше спалив.

(теж там, с. 666)

Отже, недарма ця сторінка позначається «антихристовим числом» – 666. Бачите – «штурмом взял Батурін»! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: «штурмом взял».

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця XX ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – «О «птенцах гнезда Петрова»». Це вже від того, їхнього класика з його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», із його ентузіастичної «Полтави»:

За ним вослед неслись толпой

В пременах жребия земного,

Сии птенцы гнезда Петрова –

В трудах державства и войны.

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – «вослєд нєслісь толпой» – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті «птєнци», чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закінчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до «Історії русів» не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по-перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по-друге…. Для більш-менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів.