Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Російські війська, що мають звільнити Москву від зазіхань чергового самозванця, починають збиратись у Новгороді, а воєводою призначається небіж нового царя, М. Скопін-Шуйскій, який громив іще Болотнікова. Як пишуть нам сучасні автори:
Молодий князь Міхаіл Васільєвіч Скопін-Шуйскій – одна з найбільш привабливих постатей «Смутного врємєні» на Русі. Рослий та поставний красень, він викликав прихильність усіх не тільки своїми ввічливими та привітними манерами, але й проникливим розумом, військовим талантом та яскраво вираженими почуттями російського патріота.
(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 411)
Князь, не барячись, погромив тушинців під Тверью. В Тушині це спричинило паніку, та з наближенням царського війська тушинський табір починає розбігатись, а «вор» з Мариною та загоном вірних, подався до Калугі. Розігнавши поляків Сапєґі та Лісовського, що таборилися біля Троіце-Сєргієва монастиря, князь із тріумфом вступає до Москви. Та тріумф був, мабуть, завеликий, не уникнув уваги царя.
Бо десь через місяць на учті у князя Воротинского, з нагоди народження сина – стає неминуче. Хресним був князь, а хресною – дочка Малюти Скуратова. Як там у них кажуть – «красна дєвіца, вєсєлая да прігожая». Вона й піднесла йому чару, випивши яку, князь «разболєся умрє». Нарід мабуть не помилився, приписавши все, хоч і без жодних доказів, – його дядькові, цареві Васілію. Події показали, однак, що цар дещо поспішив.
Бо, поляки знову вирушають на Москву. Воєводою призначається брат царя, Дмітрій Шуйскій, та збирає 40 тисячну армію, але терпить нищивну поразку від коронного гетьмана С. Жолкєвського.
А до того ожив і самозванець, погромивши тих, хто попався на шляху та заснувавшись у Коломенському. Для новоявленого царя ситуація з патової переходить у матову, та його скидає Захар Ляпунов, видаючи полякам всіх трьох Шуйських. В полоні помирає Васілій, колишній «цар всієя Русі» та його брат Дмітрій. Івана відпускають додому тільки десь 1618.
Поспіхом зібрана Боярская дума вирішила, ні більше, ні менше, як запропонувати московський престол синові короля, теж Владиславові. Але обставила це купою умов не до прийняття: переходом Владислава на православ’я, очищенням усіх захоплених російських земель, на чолі зі Смоленськом і т. п. А тим часом тихо впустили поляків до Москви. Одночасно родич Шуйскіх, що перебіг до «вора», – убиває цього на полюванні. Так закінчується історія другого самозванця.
Були вони й далі, але все це вже менш цікаве, та на цьому можна кінчати. Доволі очевидним є те, що поляки не могли нескінченно довго окупувати Росію, а прийняти католицтво вона аж ніяк не була готова. В кінці перемогло «народноє ополчєніє» Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарского і поляки нарешті, восени 1612, – вимушені були піти з Москви. Нічого не зміг удіяти навіть коронний гетьман Ходкевич.
Так покінчилась загальною смутою та розрухою самозванська афера польських єзуїтів. Вона істотно послабила Польщу та Росію, і якби козаки не чухали потилиць, а почали козацькі війни одночасно з польською авантюрою, або безпосередньо по ній, – шанси на перемогу були би, можливо, й вищі. Але, як воно оте чухання потилиці перетворюється мало не на національну рису, – що ж тут поробиш…
Доповнення 3
Козацькі війни і жидівські погроми
Підчас Козацьких Воєн ми вперше зтикаємось із важливим питанням, яке повернеться до нас і потім, в новітній історії України.
Підчас народних повстань та соціальних заворушень, їх неодмінною частиною стає зведення порахунків. Як із окремими особами, так і з цілими етнічними або релігійними групами. Якого вигляду вони набували в минулому, ми не надто певно знаємо. Але епоха Козацьких Воєн донесла до нас цілком певну картину. Ідейною підпорою сторін було християнство, поділене на католицьке та православне, із народжуючимся уніатством, яке було затиснуте поміж ними; а до цього рідше представлені інші релігії. Втім, і тут, – становища різні. Одна справа, то католицтво, поляки, які мали та мають владу у королівстві, а інша – то жиди або німці, яких ніхто не захищає. Всі вони є незахищені в королівстві національні меншості, а тому в усьому вимушені тягнути руку поляків, а як ті утискають пригнічену половину нації – православних, то часом вислужуються й у цьому. А тому й не в стані розраховувати на прихильність православних.
Все це є силою обставин, що існують і вирішують у подібних, роздертих релігійними та етнічними протиріччями державах; обставин, проти яких не має сили звичайна окрема людина, та це й потрібно завжди розуміти.
Однак, у таких порахунках звинувачують чомусь саме війська Хмельницького, хоч вони й без цього мали чим займатись. Та до того були ще пов’язані військовою дисципліною. Існує навіть цілий напрям історії, схильний приписувати Хмельницькому (а з ним – і всьому тодішньому українству), – мало не гітлерівську політику голокосту.
Перші вістки про жидівські різанини, по гарячих слідах, були зібрані в книзі Острозького рабіна з Волині, Натана Ганновера, – «Евен Мітцулах» (щось, як «Провалля до Безнадії»). Жидівською мовою текст дослідження був оприлюднений у Венеції 1653, та незабаром з’явився й у перекладах на європейські мови. Він оцінює жертви Козацьких Воєн на 60–80 тисяч людей. Сучасні експерти часом обнижують цю кількість до 10–15 тисяч. Можливо, що католицького мирного населення було вирізано за десяток років воєн і набагато більше, але цього, здається, ніхто не підраховував.
Зауважимо, що масові жидівські погроми знала й цивілізована Європа, від Середньовіччя та по описувані часи. Від них люди й збігали із заходу на схід, до віротерпного Великого Князівства Литовського, де й оселювалися. Дивно, але здебільшу серед тих самих білорусів та українців, яким потім приписували винищення жидів.
Підкреслимо також, що жоден із документів епохи, які дійшли до нашого часу, – не свідчить нам про якусь цілеспрямовану антижидівську політику.
Все це почали потім пов’язувати із жидівськими погромами за часів царату, що – яке співпадіння! – відбувалися теж в Україні або Молдові. А ще потім, із революцією, пішли чутки про якісь «пєтлюровскіє погроми», підтверджені цілими горами совєцьких «докумєнтальних» фальшивок, які фігурували на «процесі» Шварцбарта (вбивці Петлюри) в Парижі 1926. Зліпивши з цього цілком правдоподібну зовні леґенду про звірячий, ніби, антисемітизм українців.
А для більшої вірогідності уже в наші часи якась
