Наречені на свята - Лана Кохана

Коли краєчок паперу загорівся й вогонь почав заковтувати одне слово за другим, мене поглинуло дивне відчуття. Я все ще сиділа на дивані, а здавалося, ніби на хмаринці.

— Куштуй! — усучив мені чашку Тиміш.

У варева був приємний колір і виражений шоколадний аромат. Я схвально гмикнула. Тиміш відпихнув Злату, всівшись між нами, і пильно стежив за тим, як я вмочаю зефірку в шоколад і несу її до рота… А відтак кахикаю.

— Солі треба було трошки, — кривила губи я. — Тільки щоб смак шоколаду розкрити.

— Я все зробив за рецептом. — Тиміш дістав із кишені клаптик паперу. — Ось, бачиш? П'ять грамів.

Я відколупнула застиглу краплю шоколаду перед п'ятіркою.

— Пів грама.

— Трясця, — понурив плечі Тиміш.

— От тому й треба писати «дрібка соли». «Дрібка» ніколи не наробить такого.

— Ну звичайно. «Дрібка соли» — це ж таке конкретне формулювання. Усі ж дрібки однакові, і пальці у всіх однакові, і сиплемо ми кожен раз однаково. Жодних похибок, жодних незручностей. Ой!

Я ущипнула його за плече.

— Не будь таким буркуном. Це лише сіль.

— Не будь такою вибагливою. Це лише шоколад.

— Ковтни! — протягнула я Тимошеві його ж варево.

Опісля ковтка й плювка всі питання відпали.

Тиміш буркотів собі під ніс, виливаючи пересолений шоколад у раковину. Я присіла на високий стілець біля кухонного острівця й дивилась за тим, як рухаються м'язи на його спині, поки він миє посуд. Відтак Єва поставила переді мною тацю з мафінами й простягла кондитерський мішок:

— Як ти не зайнята, укрий, будь ласка, мафіни кремом!

Я саме вловила потрібні темп і нажим, щоб завитки виходили гожими й рівними, коли зі спини до мене підскочила Злата.

— Отже, — зітхнула вона й підставила палець, щоб наступна порція крему попала не на мафін, а їй до рота. — Ми з Микитою щойно розійшлися.

І щось грюкнуло.

— Одна новина краща за іншу, — проворкотав Тиміш, перевіряючи на цілісність чашку, яку впустив.

— Співчуваю, — звела брови догори я.

— Та нічого.

Злата обтерла залишки крему з пальця серветкою. Вона дійсно не видавалася засмученою.

— Я знала, що це не триватиме довго. У нас надто різні погляди на життя. Він хоче сім'ю й дітей. А я вже одну маю й надто люблю себе, щоб ото народжувати.

Вхопивши один із готових мафінів, Злата відкусила шматочок і з повним ротом муркнула:

— Мамо родна, як то смачно!

На таку рекламу багато хто клюнув. Скоро мафін із кремом лишився тільки один, і його взяв Тиміш.

— Чекай! — спохватилась я. — Він гарбу… зовий.

Тиміш перестав жувати. Застиг зі стиснутими губами й опущеною щелепою. Ніби побоювався зайвий раз відчути смак.

— З гарбузовим джемом, — чванливо всміхнулася Єва, купаючись у схвальних відгуках.

Тиміш обпік її очима.

Я відклала кондитерський мішок, вихопила серветку й склала долоні перед Тимошем.

— Сплюнь, — запропонувала йому.

Він так і зробив. І коли я думала, що гіршим його день вже не стане, поблизу почулося низьке «Вітаю, родино!».

Усі обернулися, щоб побачити, як Дарина кидається в обійми свого чоловіка. А я глипнула на Тимоша, щоб помітити, як скляніють карі очі.

Це торба, подумала я.