Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лука.
Мен.
МИ З Лейлою гуляємо містом. Вже два дні, як ми повністю вільні люди, і над нами не тяжіє мій шлюб на п'яну макітру десятирічної давнини. Вчора ми зустрілись з нашою братією і все їм розповіли. Посиденьки були до глибокої ночі, тож ми з Лейлою встали з ліжка лише пообіді. Вирішивши, що можна пообідати в кафе десь біля бухти, ми одягнулись, сіли в авто і от вже в місті.
Майже дійшовши до запланованого місця, в моїй кишені завібрував телефон. Діставши його, я подивився хто телефонує, але номер невідомий. Я підняв слухавку і почув знайомий голос.
— Привіт Лука.
— Привіт Маріє.
Бачу шокований вираз обличчя Лейли і добре її розумію. У самого шок.
— Нам потрібно зустрітись. Нам усім - трьом.
— Здається, ти вже отримала все, що мала. Навіщо нам зустрічатись? — Мій голос стає холодним і я готовий жбурнути телефон чим подалі.
— Будь ласка. Це важливо. Я в Мен. Біля парку. — Швидко говорить Марія, - бо боїться напевно, що я вимкну телефон. — Я не займу у вас багато часу. Обіцяю. Прошу.
— Зачекай. — Кажу я і дивлюсь на Лейлу.
— Вона що тут?
Я хитаю головою.
— Хоче зустрітись. Каже, що це важливо.
Дивлюсь на Лейлу і чекаю на те, що скаже вона.
— Добре. Зустрінемось.
— Будемо за десять хвилин на місці.
— Дякую вам. — Каже вона і кладе слухавку.
— Що вона від нас хоче?! — Буркаю я.
— Не знаю. Скоро дізнаємося.
Я нахиляюсь, цілую ніжно Лейлу в губи і ми рушаємо до машини.
Дорога швидка. Ми не далеко від парку, тож менше ніж за десять хвилин - ми на місці. Заходимо в парк і одразу бачимо на лавці Марію. Підходимо до неї, вітаємося в унісон і я одразу запитую.
— Чому ти тут?
— Одразу до справи… це і правильно. — Видихає вона і продовжує. — Я не стерво. І я змінилась.
Я не втримався і засміявся.
— Маріє, це ти називаєш змінилась?!
— Дай договорити.
Лейла стискає мою долоню і каже.
— Ми слухаємо тебе, Марія. Кажи, що маєш сказати.
— Вона в тебе дуже розумна, мудра і добивається свого. Вміє боротись за своє. Мені це імпонує. — Марія усміхається, а потім серйозно продовжує. — Я позаздрила. Так сильно, що в одну мить Марії, яку я так довго змінювала - оскаженіла. Я не така, якою була в юності. Я багато років йшла до того, щоб змінитись і стати кращою. Але раптом… потрапивши в ситуацію, де заздрість схопила мене зненацька, я не змогла дати раду собі. Я бачила, як ви дивитесь одне на одного… А потім… прийшла Лейла і її вчинок остаточно змусив мене заздрити такому коханню. Чистому коханню. І я взяла гроші, щоб хоч якось насолити. Але… хіба це вас заділо - ні. Бо ви кохаєте одне одного і все інше вас не хвилює. Я зробила знову гірше лише собі. Я знову відчула себе тією Марією, яка була в юності. Мені стало бридко і от тому я тут. — Вона дістає з сумки чек і простягає його Лейлі. — Вибач. Я не мала права, так з тобою… З вами чинити. Я жалкую.
Ми з Лейлою переглянулись. Лейла обережно простягнула руку і узяла чек, який тримала Марія.
— Знаєш, Маріє… твій вчинок доводить, що ти змінилась. Кожен може зачепитись за камінець, але ти зуміла забрати його зі своєї дороги і стати ще кращою. Я не засуджую тебе. Не ображаюсь. Ти вчинила гідно - тому я бажаю тобі тільки одного - знайти своє кохання. Щиро тобі цього бажаю.
Марія усміхнулась крізь сльози.
— Дякую.
— Маріє, - дякую. — Кажу і додаю. — Ти змінилась. І я цьому радий. Хай все, що сказала Лейла - здійсниться. Хороші люди - мають отримувати бажане.
Марія видихає.
— Я взнала, що ми не розлучені лише тоді, коли ти з'явився на порозі мого магазину. До мене дійшло, чому ти можеш бути тут. І саме тоді, - мені закортіло насолити вам обом, - бо я бачила, як вам добре. Але зараз… зараз я все зрозуміла і мені дійсно шкода. Я бажаю вам щастя.
Я не міг повірити власним вухам. Все-таки люди можуть дивувати. Іноді люди такі, - бо життя їх не балувало. Але кожен робить свій вибір. І Марія його зробила на користь себе, на користь чесного життя і змін в хороший бік. Я радий за неї.
— Головне, що ти все зрозуміла і змінилась. — Стримано усміхнувшись Марії, я додав. — Будь щасливою.
— І ви. — Марія усміхнулась, хитнула головою, і повернувшись, пішла по доріжці на вихід з парку.
Ми стояли з Лейлою, тримаючись за руки. Здивовані, шоковані і приголомшені тим, що щойно відбулося. Лейла тримала чек в одній руці, а іншою стискала мою долоню.
— Вау!
— Ще й яке ВАУ! — Говорю я і кажу. — Добре, що люди змінюються.
— Дуже добре.
— Ну, дружинонько, пригостиш мене обідом? У тебе в руках п'ятдесят тисяч. Тож…
Лейла сміється і каже.
— Залюбки!
Цілуємось, а потім йдемо до машини. Сідаємо в неї, цілуємось і їдемо до кафе - святкувати.
