Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла.
З Мен до Вотервілю.
Я ЗНАЮ точно, що коли повернусь додому, Лука буде сердитись, але інакше я просто не могла. Я збрехала своєму коханому, що їду з дівчатами по крамницях, але сама стою вже десять хвилин перед магазином Марії.
Мені потрібно поговорити з нею без Луки. В мене свій підхід і якщо все вдасться, - вже сьогодні ми матимемо те, що нам потрібно.
Я виходжу з автівки і направляюсь до чайного магазину. Заходжу в середину і Марія одразу повертається у мій бік. Вона явно невдоволена моїм приходом, але мені до самої дупи, чи їй це подобається, чи ні. Тож, я підходжу до стола за яким вона стоїть і кажу.
— Поговоримо.
— Я ще вчора сказала, що тепер все буде через суд. Що було незрозумілого в моїх словах? — Марія схрещує руки під грудьми і задирає підборіддя.
— Ні, ми все-таки поговоримо. — Я дивлюсь їй в очі і вона важко видихає. Отже говоримо. — Тобі Лука не потрібен. Ти ніколи його не кохала. А він моє життя, він моє все.
— Послухай… як тебе там?..
— Будь хоч трішки привітною, це не так важко. Я Лейла. І я знаю, що ти хочеш сказати, що тебе все це не хвилює. Але ти жінка, ти ж теж хочеш щастя, як і кожна з нас. Ти повинна хоч трішки мати якоїсь самоповаги і підписати документ. Так ти не лише зробиш щось дуже хороше, але і собі допоможеш стати кращою. Я не знаю, чого ти стала така, але мені шкода. Але я знаю, що якщо людина бажає, вона може змінитись. Почни з того, щоб підписати документ на розлучення. — Я дістаю документи, де вона повинна поставити підпис.
Марія дивиться на документ, а потім на мене.
— Ти що психолог? Ти прийшла мені мізки вправляти, вчити життю чи що?! Мені ось все гімном до самого місця! Зрозуміла?! — Марія була розлючена, але я бачила в її очах сльози. Не знаю, чи подіяли мої слова на неї, але щось таки відбулось. — Іди звідси!
— Ні. Маріє - домовимось. Я дістаю чек… і віддаю усі свої заощадження, це п'ятдесят тисяч. У тебе є вибір - суд і ти ніфіга не отримуєш, або п'ятдесят штук - і ми обоє щасливі. Гадаю ти не дурна, щоб знехтувати такою пропозицією. — Тепер моя черга схрестити руки під грудьми.
Марія дивиться на мене і говорить.
— Він знає, що ти тут?
— Це не твоя справа.
— Отже не знає. — Хитає вона. — Він буде не задоволений, що ти була тут.
— Це вже моя справа. — Я і сама знаю, що він буде невдоволенний, але якщо я зараз отримаю її підпис, він заспокоїться. Я це знаю. Для нас найголовніше, щоб вона підписала документ, тож всі способи гарні. Тому я тут.
— Чек. Зараз.
— Підпис. Зараз.
Через п'ять хвилин я виходжу з магазину без копійки, але зі своїм власним джекпотом. Я зробила це! Лука і Марія - розлучені!
