Під одним дахом з Рудою - Олександра Малінкова

         Далі є трішки часу відійти, уповільнити шалений пульс у скронях. Мій байк вантажать у вантажівку, а сам повертаюся до старту. Знаходжу очима Руду й зменшую відстань між нами. Дивиться в очі гіпнотично, так, що не відвести погляду. Що їй скажу? Ще не знаю! Але не можу відпустити…

         Коли до Віки лишається лише декілька метрів, невідомо звідки вискакує та, яка пропонувала себе на минулих змаганнях. І не просто з'являється. Вішається на шию і впивається в мої губи, настільки миттєво, що не встигаю відреагувати. 

- Я готова стримати обіцянку! - Вигукує. - То як ти хочеш? 

         У зелених очах Рудої світяться розчарування та розпач, у кутиках збираються сльози. Розвертається у протилежному напрямку й припускається тікати.

- Віко! Стій! - Кричу, намагаюся наздогнати та мене перехоплюють.

- Ось де наш переможець! - Оголошує організатор. - За дівчатами потім побігаєш, а зараз переходимо до нагородження.

         Марк саме докульгав. Переможений, але з поглядом переможця. Врешті-решт отримав те чого хотів. От чого він домагався, а не грошей! Розіграна ним “партія” вибухнула у самий неочікуваний момент. Занадто вже недооцінив його. Даремно!