Наречені на свята - Лана Кохана

«Оу, май…»

«Оця файна», — підвів очі Тиміш.

«Згодна».

«Пані та панове, вона сказала “Так”! — промовив Тиміш голосом тамади, і я гигикнула. Він знов опустив погляд на мою долоню й ковзнув великим пальцем по рябій шкірі: — Такий вигляд має свобода».

Свобода. Еге ж. Це заради неї я терплю зараз жар на підмізинному пальці. Заради неї брешу. Заради Злати, Тимоша й гарбузового вівтаря в його шафі!

— Отакої! — засміявся Захар. — Мама шаленітиме… — Його усмішка сіпнулася: — Тато й поготів.

— Усім привіт! — вигулькнула з-за його спини мініатюрна шатенка з горбинкою на носі.

— Єво! — ми зі Златою розкинули руки для обіймів.

Вона обхопила нас зі Златою за шиї та, прихиливши до себе, чмокнула обидвох у щоки.

Раніше я не помічала за нею важких ароматів: жодного парфуму, нетривкі віддушки доглядових засобів і косметики — щонайбільше можна почути кокосовий шампунь. І то, коли, як я зараз, грузнеш носом у пругких кучерях. Єва пахне або нічим, або чистотою, і це неабияк розвантажує. Проте цього разу докупи з кокосом до мене долинула суміш французької гірчиці, латуку й індички.

— Гей, я їх ще не розділила! — гаркнула Єва до хлопців, які шаруділи паперовими згортками, і моя рука машинально смикнулася, щоби прикрити вухо.

Якось, граючи з нами в монополію, Захар скаржився на новоспечену дружину. Футболка на ньому була м'ята (ще й за ароматом не першої свіжості), під очима — мішки, а над лівою бровою красувався глибокий поріз — наслідок влучного метання настільної лампи. Для кращого загоєння краї шкіри скріпляли дві смужки пластиру. Одна з них постійно відклеювалася, тож Захар притискав її на місце. З кожним разом більш рвучко й гучно — не стільки від роздратованого пихтіння, скільки від «лагідних» на адресу Єви. Усіх епітетів наразі не пригадаю — та й деякі мені на той час мама забороняла вимовляти, — але от «репетуху» [1] я запам'ятала. Гадала, це логічно: Єва голосиста, бо хористів навчає. Але тепер мала розглянути й інший варіант…

Забравши у чоловіка пакет із наїдками, Єва ткнула всім по згортку. Мені дістався сандвіч, від якого разюче несло маринованими огірками й цибулею. Я обмінялася ним із Тимком. Він обожнює всю цю консервацію, тож одразу прийнявся жувати, завантажуючи речі в багажник. Злата ж у той час тільки приглядалася до свого перекусу. Вона сунула ніс у обгортку, лизнула чіабатту, відкусила листок салату, шматочок сиру. А я запхала свій сандвіч у поясну сумку, позаяк мій організм на сніданок ще не налаштувався — він куняв.

— У моєму сама трава, — супився Захар, вдивляючись у свій згорток.

— Переважно овочі, — кивнула Єва. — Ми на дієті, забув?

— Хіба ми не домовлялись сісти на неї завтра?

— Це було вчора.

— Може, з понеділка?

— Сьогодні середа.

— Гайда з наступного тижня!

— Це того, який вже місяць ніяк не наступить?

— Та трясця. Це неможливо їсти! — не міг змиритися з долею вегана Захар.

— О, справді? А як же піст? Ви ж дотримувались посту, коли ще жили з батьками? — звернулась Єва до Тимоша зі Златою. Ті кивнули.

— Утім, для недужих бували попуски, — ухильно зауважив Захар.

— І ви всі дружно хворіли? — здогадалась Єва.

Трійко кивнули, і вона потерла чоло:

— Добре, а як щодо фалафеля?

— Це та котлета, яку ти вчора готувала?

— З нуту, так. Знаю, тобі не дуже сподобалось, але в мене тут є кілька. — Єва пірнула у машину й витягла звідти скляний контейнер. — Хочеш?

Питання тут було суто формальним: так-то Захар уже набивав свій сандвіч бобовими «шайбочками». Та коли справа дійшла до останньої, схаменувся:

— Це твої. — І повернув два фалафелі, щоб було порівну.

Єва чмокнула його в щоку. Захар пішов допомагати братові з багажем, а я саме збиралась сісти в машину, коли Злата заблокувала доступ до задніх дверей.

— Що ти робила з Тимошем і свічками на ліжку? — шепотіла вона.

— У медсестру грала, — буркнула я.

Захар точно чує. Зачиняє багажник і зиркає на нас, бровами грає.

Злата зловила мій погляд, простежила за братом до водійського сидіння, а тоді стишила голос ледь не до шерхотіння снігу між сосновими гілками:

— А як по правді?

— Я наклюкалась.

— Це я знаю.

— Зламала ключі.

— Теж в курсі.

— Тиміш повів мене до себе, а у нього біля ліжка свічки стоять.

— І шо?

— І квит.

— Не квит — ви спали разом?

— Що? Ні!

Принаймні, не цього разу — це не зовсім брехня.

— А синець? Дійсно ти? Уві сні?