Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла тягнеться за канолі і дає вкусити спершу мені, а потім кусає і сама. Ми стогнемо в унісон. Характерний смак та текстура канолі торкаються язика і вибухають насолодою у роті. Тістечко хрустке та легке, а сирна маса всередині - ніжна та кремова. Смак крему солодкий, з легкою кислинкою від рікотти. Дивовижний тандем хрусткості та невагомого сирного крему.
— Господи, як це смачно! — Лейла облизує губи і я її цілую.
— Це ти у мене смачна. — Усміхаюсь і отримую таку ж щиру усмішку від Лейли.
— За такі слова ти пізніше щось отримаєш. — Грайливо говорить вона і цілує мене швидко в шию.
— Я можу повторити.
Лейла сміється, і я дивлячись на неї, теж усміхаюсь.
— Лейло?!
Ми чуємо голос над нами і одночасно підіймаємо голови. Я бачу блакитноокого блондина, який дивиться на Лейлу і шкіриться їй на всі тридцять два зуба. На ньому дорогий костюм, нівроку годинник та він сам, наче зійшов з журналу “BusinessWeek”**. В мою голову прослизають думки, від яких я повільно починаю нервувати та ревнувати. Я пам'ятаю, як Лейла говорила, що її колишній хлопець працював в якийсь крутій фірми, яка вимагала від нього так багато часу, що він вирішив зосередитись на кар'єрі, а не на ній. Тож, вона його покинула. На цьому мені потрібно зосередити увагу. Ще раз собі повторюю - “Вона його покинула”.
— Привіт Девіде. — Чую здивований голос Лейли.
— Як ти тут опинилась? Не думав, що колись зустріну тебе в цих краях. — Його захоплений погляд поїдає Лейлу, і я починаю стискати кулак під столом.
— Я теж здивована тебе тут побачити. — Каже Лейла, а потім додає. — Ми з моїм нареченим їдемо у справах.
— Ох! Наречений?! — Він дивується, дуже щиро дивується. Я б навіть сказав занадто.
— Знайомся Лука - це Девід.
Ми потискаємо одне одному руку з “приязними” усмішками.
— Не проти, якщо я на хвилинку сяду? — Він не чекає, доки ми це дозволимо, він сідає навпроти нас і це означає близько до Лейли, так як вона сидить на краєчку дивана.
— Не проти. — Тихо відповідає Лейла, після того, як той сів. — А ти, що тут робиш?
— Я був тут на зустрічі з новими інвесторами. До речі, - я маю свою фірму. І вона має успіх.
— Тож - ти досягнув того, що хотів?
— Ще є куди рости. Я не сиджу на місці. Ти ж мене знаєш. — Каже він до Лейли, але на кілька секунд, саме під час цих слів - він подивився на мене.
В мені все перевернулось. Ревність захопила всі мої нутрощі, і я відчув себе так, наче наївся перцю чилі. Все мені палало. Лейла точно знала, що зі мною зараз відбувається. Її рука опинилась на моєму стегні і вона почала його погладжувати.
— Ні, я тебе не знаю Девіде. Так як і ти мене. Тим паче, - ми виросли, стали зовсім іншими людьми. І це дуже добре. — Лейла протирає мою ногу і продовжує говорити до Девіда, але ці слова більше спрямовані для мене, чим для нього. Лейла мене заспокоює. — Я отримала все, що бажала. І ти отримав те - чого так бажав досягнути. З чим я тебе і вітаю.
Девід дивиться на Лейлу і вже не так самовпевнено та зухвало усміхається. Тепер його обличчя видає щире здивування від того, що щойно промовила Лейла. Вони дійсно не знали одне одного. Це видає вираз його обличчя. В цей момент я наче Супермен отримав свою силу назад. І ця сила - це впевненість в тому, що краще ніж я - Лейлу ніхто і ніколи не знав.
— Так, ти права. Все вийшло, як треба. — Він стримано хитнув головою, встав зі столу і додав. — Тобі пасує…
— Що саме?
— Бути такою сильною та відвертою. Ти такою ніколи не була.
— Це все кохання. Воно робить нас сильними.
Лейла дивиться на мене, коли говорить ці слова, і моє серце калатає немов навіжене, венами гуляє жар, а ще я хочу її зацілувати і добряче відтрахати, щоб раз у раз довести їй, що вона лише моя.
— Я радий, що ти щаслива.
Ми обоє підіймаємо голови і дивимось на Девіда. Видно, що він говорить щиро, але з нотками зачепленого его.
Мені кортить сказати йому - “Вона моя. І мені пощастило, що її очі сяють щастям від мене”.
— Дякую. Я бажаю тобі теж знайти своє щастя.
— Дякую, Лейло. — Він хитнув головою, поправив долонею свою білу гривку, і подивившись на мене, промовив. — Був радий знайомству.
— Навзаєм, Девіде.
— Бувай, Лейло.
— Бувай, Девіде.
Коли він йде, я відчуваю, як Лейла тихо видихає. За ним зачиняються двері, і ми нарешті знову одні, і знову дивимось одне на одного.
— Це твій колишній. — Не запитую, а підсумовую.
— Так.
— Я ревнував. Дуже ревнував.
Лейла сумно усміхнулась.
— Я ревную тебе постійно. Ти ще одружений… щось все це лише формальність, але від цієї думки мене нудить. Тож, я ревную тебе до тієї, яка в папірці має твоє прізвище.
Я ковтаю і тільки зараз розумію, яка Лейла сильна. Як вона проходить через це все з високо піднятою головою. Їй кожного дня важко і так буде до тих пір, доки я не розлучусь з Марією.
— Вибач мені за те, що ти маєш це все терпіти. Я не зміг і кілька хвилин побути біля твого колишнього. Я тільки і думав про те, що у вас було…
— Ти не винен. А те, що в нас було з Девідом - називається минуле. Я зачинила двері туди, і коли я це зробила, змогла нормально дихати. Я ніколи і нікого не кохала, не бажала і не мріяла ні з ким - все це дав мені ти, а я всю себе віддаю тобі. Тобі немає за що хвилюватись. Я твоя. Знаєш все, що в мене на думці, знаєш про мої мрії та бажання - швидше за мене. Ми одне ціле. Ми створені одне для одного. Коли в мою голову влітають дурні думки - я повторюю цю мантру - бо це аксіома. Ми одне ціле. Тобі теж варто вивчити цю мантру.
Я слухав Лейлу і думав лише про одне - я найщасливіший чоловік в світі, галактиці і поза межами неї.
