Наречені на свята - Лана Кохана

— А про чайку? Про чайку теж потрібно розповісти!

Злата показала Тимошеві язик, він гигикнув, я засміялася.

— Агов, весела трійце! — гукнув нас низький голос.

Ми озирнулися: Захар махав нам, спираючись на корпус чорного позашляховика.

— Захаре! — Злата помчала до брата.

Легко їй було — почасти аж підлітала. А все тому, що свої манатки на Тимоша скинула. Я, зізнатись, теж хотіла, та в нього вільні руки закінчилися ще на третій Златиній сумці.

— І чого це ви ото плететеся, наче не скучили?

Злата все ще висіла на Захаровій шиї, коли він перейняв у мене наплічник:

— Здоров, Лізко! — Підморгнув.

Міцна статура, широченна посмішка й шрам над лівою бровою — старший син Горчуків геть не змінився! Вуха так само стирчать, блакитні очі блищать. Ну, хіба що зморшки там і сям стіли глибші. А втім, усі зміни, як ведеться, йому до лиця.

— Йой, малий! А ти чого без шапки?

Захар підтягнув брата до себе й скуйовдив темні, припорошені снігом, кучері. Тиміш помотав головою, наче мокрий собака.

Відтак хлопці провели класичний обряд ручкання: потиск, шльопанець тильною стороною долоні, внутрішньою стороною долоні, два щиглі, стисли кулаки, стук — згори один кулак, стук — тепер інший, стук — кісточками і-і-і… стусан у плече.

Останній елемент завжди супроводжується здавленим (щосили заглушеним) айканням, адже стусан потрібно відважити моцний, смачний — до пульсації й синього сліду на шкірі!

Раніше на останньому етапі ручкання хлопці бились лобами. Павлу першому набридло ходити єдинорогом, тому він запропонував штурхатись плечима. А як Тимошеві наклали пов'язку на вивих, він зарядив Захарові ногою в пах…

Найбільш гуманним (щодо Дарини Іванівни, якій від цих побоїщ кожен раз хапало серце) виявився стусан у плече. Зрештою він і закріпився в класичному ручканні Горчуків.

Я завбачливо відступила ще на щиглях, тож коли Захар із Тимошем відсахнулися в різні боки, оцінювала, хто гучніше сичить, разом зі Златою.

— Тиміш!

— Захар!

Ми змирили одна одну поглядом.

— Хто? — звернулися до хлопців.

Вони потирали плечі зі скорченими, але все ж щасливими фізіономіями. Тимошеві, однак, дісталося сильніше. Знаю я, як буває, коли він ось так, майже непомітно, лише на долю секунди, закусує внутрішню сторону щоки…

— Дебело б'єш! — Захар дав Тимошеві ще одного, цього разу суто символічного, штурханця. — У карате чи вуличні подався? — Стис пальцями братове підборіддя й повів його вбік, щоб розгледіти синець на його щелепі.

— Е, нє, — вивернувся Тиміш. — Це Лізкіна робота.

Захар вибалушив на мене очі:

— Аж тако тобі допік засранець?

— Та то ми в ліжку, при свічах бавилися, — безтурботно озвався Тиміш.

Дійсно шо засранець, подумала я. Стоїть, зубоскалить — знає, що мені відбрехатися не сила! Ще й підморгнув, коли двійко на мене озирнулися. А я, укрита червнем, стисла губи в нитку, остаточно підтверджуючи своїм видом його слова.

Залишимося наодинці — я йому ще один синець поставлю! Цього разу зумисно. На дупі. Щоб не сиділося рівно.

Хоча, знаючи Тимоша… йому таке навіть сподобається.

— То ви тепер разом? — запитав Захар.

— Осьо! — Я простягла руку, на якій красувалася підробна обручка.

Вона колола шкіру, ніби її щойно виплавили в надрах самого Мордора. Шкода тільки, що незримою вона мене не робила. Аж ніяк.

Червоне золото, рубін у центрі й розсип діамантів по краях…

Я пропонувала взяти срібну. Чи хоча б із фіанітами. Чи нехай і з діамантом, але одним, маленьким — вишукано було б, зі смаком… і в ломбард опісля здавати не так шкода.

Однак на мене подивились як на замурзане домовеня посеред зали засідань Верховної Ради. Консультантка защебетала про елегантність і вишуканість нової колекції прикрас за вельми демократичними — щоб ото мені так брехати! — цінами. А Тиміш порадив мені не рахувати його гроші й робити свою роботу. Себто тримати ручку красиво й казати «подобається-не-подобається», «тисне-не-тисне».

«Викидати шалені гроші на фальшивку — дурість», — заперечила я, чим обурила консультантку.

Від чергової проповіді про якість проби й майстерність огранювання мене врятувала Злата, увівши дівчину в інший кінець зали на примірку браслета.

«Це вкладання, а не викидання грошей, Лізо, у проєкт, — тим часом оцінював багряність рубіна Тиміш. — Я ж закоханий, забула? Емоцій по вінця — не гоже в такому стані економити!»

Я задумалася. У цьому був сенс. Принаймні для Тимоша.

«А якщо я загублю каблучку?»

Він знизав плечима: — «Покажемо батькам фотки».

«Отак просто?»

«Авжеж, ні! Ти будеш моєю рабинею, допоки не відпрацюєш усе до копійки».