Наречені на свята - Лана Кохана

— Якось не віриться, що твоя мама могла пожертвувати тобою заради… А, власне, заради чого?

— Бізнесу, ясна річ. Не думав, що після стількох років батько знову скріплюватиме домовленості шлюбом. Чесне слово, — качав головою Тиміш, — двадцять перше сторіччя надворі!

— Але ж твоя мама…

— Моя мама хоче внуків, Лізо. Захар із Євою лікують безпліддя, а Павло, як ти знаєш, залишив фіктивний шлюб фіктивним. От вона й вхопилась за нагоду заручити мене.

— Це лише здогадки. Вона ж не може дійсно вірити, що примусове женіння раптом перетвориться на справжнє.

— Чому ні? — знизав плечима Тиміш. — У Захара ж перетворилось. Вони з Євою теж знайомі не були, носами крутили. Єва в Захара якось лампою пошпурила — і нічого: зараз їх одне від одного не відтягнеш.

— А Павло так і залишився байдужим, — хапалась за соломинку надії я.

— Не зовсім. У них із Наталею доволі теплі стосунки. Суто платонічні, так, але для мами це однаково не рахується. Павла ж бо взагалі жінки не цікавлять. Та і як не крути, а з легкої руки батька він таки знайшов собі пару.

— У них з Андрієм усе так серйозно?

— Цілком. Його родичі навіть приїздили до нас у Ясіню того літа. Проте це не дає мамі й примарної надії на онуків, тож вона втовкмачила собі в голову, що я теж обов'язково закохаюся в цю, так би мовити, наречену й у неї вдома нарешті знову тупотітимуть маленькі ніжки. Останнє — то цитата, — пояснив карикатурну зміну голосу Тиміш. — Я телефонував їй годину тому.

— Дурість якась! Це збіг, а не система. Тим паче твій батько аж ніяк не хотів підсобити Павлу з особистим життям.

— Тільки не допустити, щоб громадськість прознала, що його синочок ґей, — зголосився Тиміш. — Ма, певно, забула, який галас стояв після камінґ-ауту Павла. Вона його тоді грудьми заслоняла. Стосик отаких папірців, — Тиміш кивнув на договір на екрані, — розірвала й кинула в димар.

— То що змінилось?

— Кажу ж, забула. Чи забила — не суть. Результат-то її влаштував. Павло погодився…

— Бо ваш батько пообіцяв оплатити йому консерваторію.

— Так, і забути оці свої «флейтист — це не професія». Братець переїхав до Львова, одружився з Наталею, якій теж той шлюб як дзюра в мості…

— А з її кузеном Павло зійшовся на правду… — почала бачити сенс я.

— І тепер для мами це романтична історія кохання, — качнув головою Тиміш. — Взаємність, адекватна рідня й соціальний захист — чого ще можна бажати, еге ж? Навіть для батька ця історія з хепі-ендом. Світ так і не дізнався про його «бракованого» синочка, а сам він зара Павла бачить раз на рік чи два.

— Паскудно.

— Ще б пак!

— А Захар?

— А шо Захар?

— Він-то погодився без підкупу.

— Йому було двадцять, — стенув плечима Тиміш. — Він тоді з трусів вистрибував — так вислужитись перед татком хотів.

Я поважно кивнула, очікуючи, що Тиміш от-от сам озвучить логічні висновки.

— І до чого це ти?

Ясно: недосип і логіка погано в'яжуться.

— В обох випадках то була добровільна згода, — пояснила я. — Принаймні, проартикульована.

Тиміш важко зітхнув.

— Не будуть вони тобі силоміць обручку на палець надягати! — стояла на своєму я.

— Якби твій тато знайшов тобі чоловіка, що б ти робила?

— Не одружувалася б.

— Дійсно? — заломив брів Тиміш. — Змогла б сказати батькові «ні»?

— У такому питанні — авжеж.

— Брехуха.

— Нічого я не брехуха!

— Ти навіть на весілля Тончине йдеш тільки б йому догодити.

Тіпун на язик тій Златі! Таки встигла розпатякати, хоча я й намагалася знайти ту кляту сімку чимскоріш.

— Бачиш, Лапко? Батьки мають певні важелі.

— То що, ти просто скинеш лапки й віддаси цій пані «ікс» свій підмізинний палець?

— Це ж не на все життя.

— Але ж і не на два-три тижні.

— П'ять років — і я подам на розлучення.

— Ти жартуєш, правда?

— Ну, якщо один із нас помре раніше…

— Горчуку!

— Можна інсценувати смерть. Заздалегідь. Тоді батько відчепиться. Але мені доведеться переховуватись і ти більше не зможеш виставляти гарненькі світлини зі мною в інстаґрам.

— Ха-ха, — окремо й сухо видала я. — Поговори з мамою.

— Я говорив.

— Не через телефон. Поїдеш до неї — поговориш наживо, обіймеш, розкажеш, як почуваєшся...

— Вона й тебе кликала на свята.

— Не змінюй теми.

— Їдьмо, буде весело.