Наречені на свята - Лана Кохана

— Невже я вжив слово «чорт»? — Тиміш перехопив мою долоню. — Мав на увазі «чортеня». — Зігнув і поцілував кожен пальчик. — Дещо хворобливе на вид, але до біса сексуальне чортеня!

— П'ятниця вже минула.

— Виключення — частина правил.

— Я обблювала тебе з голови до ніг.

— А я помився. Двічі.

— І зі сну ще зуби не чистила.

— Нам не обов'язково цілуватись.

— Ич! — Звільнивши руку, я поповзла до краю ліжка. Коли ноги торкнулися паркету, світ похитнувся й я змушена була знову присісти.

Дурне похмілля. Навіть збігти нормально не виходить!

— Чому ні, Лізо? — відтак зашепотів на ліве вухо Тиміш. — Ми ж обидва цього хочемо.

— Тільки ти.

— Ну так. Я й вермут у тобі.

— Його вже нема.

— Отож-бо й воно.

— Не хочу без поцілунків, — промимрила я. — А ще мені трохи паморочиться в голові.

— Тоді я буду дуже обережним. Обіцяю не трясти й цілувати всюди, окрім губ… верхніх.

Він легенько чмокнув мене за вушком і притиснувся туди носом, ураз знімаючи напругу з тіла.

— Ти невиправний, Горчуку, — розм'якла я.

— Просто жахливий. — Ще один поцілунок. Його рука почала гладити мій живіт поверх піжами.

— Совісті в тебе нема.

— Ані крихти.

— І це…

— Нахабно? — запропонував Тиміш.

— Підступно. — Я відкинула голову йому на плече. — Отак користуватися піддатливістю дівчини, яка тобі довіряє.

— Мені здавалося, ти казала, що більше не віриш жодному моєму слову.

— Не вірю.

М'які губи торкнулися ключиці.

— Ти солодко говориш, солодко спокушаєш — та й годі.

— Я солодко роблю й багато інших речей. Нагадати?

Його долоня застигла на моєму животі в очікуванні відповіді. Я вагалась невимірно довгу мить, відтак вигнула тіло дугою:

— Тільки разок. — І стишила голос: — Максимум два.

Теплі й лагідні, Тимошеві руки знов прийшли до руху — торкнулися грудей, і я муркнула. Його пальці розстібали ґудзики на піжамній сорочці, а губи ніжним леготом торкались шиї. Я була за крок до повного відключення свідомости: мліла й танула в Тимошевих обіймах, плануючи піддатися бажанню на кілька годин, щоб потім роками діставати з коробки піжамний ґудзик, який умикну під шумок палкої прелюдії, і сумувати за цими любощами без майбутнього, а не проклинати чиєсь теперішнє з моїм колишнім.

Як не іронічно, але саме ця думка й стала моїм «червоним».

— Зачекай-но, — вивернулась я з Тимошевих обіймів.

— Що таке?

— Ти… Я не певна, чи то мені наснилося…

Тиміш пустотливо всміхнувся:

— Я радо втілю будь-які твої сни, Лізо!

— Хах, ні. То був сон… Мені наснилося, ніби я підслухала твою розмову з батьком і він сказав, що ти скоро одружуєшся.

Грайливість спала з Тимошевого лиця. Повисла ніякова павза.

— О, боже… — відтак прошепотіла я, — ти й справді одружуєшся?

— Схоже на те.

— Схоже на те? — не повірила почутому я. — Та ми ледь не переспали!

— І який стосунок це має до мого майбутнього шлюбу?

Німа сцена: моя щелепа десь на підлозі, ліва грудь — досі у його руці.

— Лапи прибрав, — відтак процідила я крізь зуби.

Тиміш неохоче, але послухався.

— Ти до мене несправедлива, — заявив він, коли я запросила свої речі.

Пирхнула та, перейнявши стосик чистого, м'якого одягу, що ледь пах лавандою, наказала:

— Відвернись.

— О, прошу! — закотив очі Тиміш. — Чого я там раніше не бачив?

Пальцем я намалювала коло у повітрі, і тепер пирхнув він. Розвернувся й затупотів геть із кімнати. За кілька хвилин почулося гулке булькотіння й шипіння плити, а відтак до мене долинув запах кави з цинамоном.

Арка спальні вела до кухні в тому ж мінімалістичному стилі. Кухонний гарнітур розташований кутом біля дальніх стін: бежеві тумби, чорні полиці, вбудований холодильник без жодного магнітика, наліпки тощо. На обідньому столику біля вікна лежав ноутбук із кодом матриці й окуляри із серветкою з мікрофібри. На підставці виднівся ще не посохлий слід від чашки.

Підставка, до речі, ще та, яку я сплела Тимошу, коли він поїхав навчатися в Київ. І це змусило мене полагіднішати.

Я роззирнулась: справа коридор, двері до вбиральні й на вихід — себто спальня тут тільки одна. І диван у ній був не розібраний, не прим'ятий, а ліжко поруч зі мною — застелене.