Наречені на свята - Лана Кохана

***

Я цикала й шикала. Трішки скулила, трішки пищала. Навіть сльозу пустила. Скупу, одненьку.

— З таким рівнем драматизму тобі тільки в Боллівуд, — вичитував мене Тиміш, притискаючи вологий ватний диск до здертої шкіри. — Потерпи чутка, я майже кінчив.

Я гигикнула.

— Тупий жарт.

— Звідкіля знаєш? — набурмосилась я й затулила чоло долонькою, ніби це могло захистити мене від телепатії.

— У цьому стані ти навряд чи б дійшла до чого розумного.

— А в тебе, значить, у ліжку кінчають всі й завжди?

— Лапко… — Тиміш із суровим видом наливав розчин для дезінфекції на новий ватний диск. — Я ж можу й сильніше натиснути.

— Мовчу, мовчу.

Ми сиділи у Тимошевій спальні на Тимошевому ж ліжку... і якось то все неправильно було.

Пругкий матрац і м'яка тканина підковдри, приглушене світло торшера й ненав'язливий шлейф цитрусових від ароматичних свічок на приліжковій тумбі. Я у його піжамі, він — все ще в одних боксерах. Моя нога на його нозі, його ліва долоня обхопила мою жижку, пальці міцно стискають коліно, інша рука вправно проводить медичні махінації. Ватні диски, хлоргексидин, пінцет. Коли Тиміш зубами відкусив пластир, я почала активніше жувати нижню губу.

— Усе, вільна! — Він заклацнув пластикову коробку аптечки й зіп'явся на ноги.

— А подути на ранку?

— Я її вже заклеїв.

— А поцілувати?

— Пластир?

— Щоб скоріше загоїлось, — кивнула я.

— Лягай спати, Лізо.

— Я сама не хочу.

— А доведеться.

— Нумо зі мною!

— Ти геть п'яна!

— І мокра.

Тиміш стис губи в нитку й гучно втягнув повітря носом.

— Волосся. — Я тряхнула мокрою головою й зловила кілька зірочок перед очима.

— Мм, — усе ще невдоволено протягнув Тиміш і почухав хвилясту маківку. — Що ж, мій фен накрився. Але й протягу в цій кімнаті нема — не застудишся.

— А як змерзну?

— Ковдра тепла.

— Обійми тепліші.

— І це дівчисько казало, що не вміє зваблювати, — пробурмотів він.

— То в мене вийшло? — зраділа я.

— Ні, — відрізав Тиміш.

Я закопилила губи.

— Годі комизитися, Лізо. Залазь під ковдру!

Не без бурчання, але я заліза: так, що тільки вуха стирчали. Тиміш залишив поруч із ліжком тазик, вимкнув світло — хоча свічки, на моє прохання, не погасив, а просто закоркував, — побажав «не надто блювотної ночі» й пішов.

Спальня відділялась від іншої частини квартири аркою без дверей, тож я бачила, як він ходить туди-сюди, чула, як цілу вічність ллється вода у ванній кімнаті. «Це ж він там голий», думала геніальні думи я, вивчаючи стелю. Сон ніяк не приходив.

Аж раптом десь біля вуха задзеленчав телефон. Тиміш примчав хвилину потому. Волосся мокре, на грудях і плечах краплинки води, вузькі стегна обмотані рушником.

— Пробач, — шепотів він, хапаючи телефон.

— Я не спала.

— Добре, — ледь усміхнувся, прийняв виклик і наче по металу різанув: — Це може почекати до завтра?

Така різка зміна. Навіть дорікаючи мені за те, що я штурхонула його коліном у підборіддя, коли він із того ж коліна занозу діставав, Тиміш не рубав отак з плеча.

— Ні, — долинуло з трубки сухе. — Наступний тиждень у мене завантажений вщерть, тож ми говоритимемо зараз.

— Я розумію, що тобі по цимбалах, але на годиннику друга ночі і я хочу спати.

— Дійсно, твій голос достоту сонний. Ти ж зовсім не був у клубі й у твоєму ліжку нема чергової дівчини, обличчя якої ти забудеш вже до ранку.

Я спішно зашепотіла, раптом затурбувавшись:

— Ти ж не забудеш мене до ранку, правда?

Тиміш вирячився й притис палець до губ. Я слухняно закивала й сховала балакучий рот під ковдрою.

— Тобі відомо, що це не може тривати вічно? — знов почулося з телефону.

— Авжеж, — озвався Тиміш. — Одного дня стояти перестане — і я припиню, обіцяю.

— Гостроту твого язика й на добрі справи — може, вийшли б з тебе люди!

Тиміш закотив очі, а я спробувала позіхнути якомога непомітніше.

— Ти зателефонував, щоб почитати мені нотації, тату?

— Ви зі Златою приїдете до матері на свята?

— Чому «до матері», а не «до нас»?

— Треба завершити деякі справи. Я приїду коло Святвечора, тоді й влаштуємо заручини.

— Якщо ба не знайшла собі нового залицяльника, то я пас.