Наречені на свята - Лана Кохана

***

— Я протестую!

— Протест відхилено!

— Відчепись від мене, збоченцю! — пручалась я, поки Тиміш стягував із мене джинси.

— Я тільки рану промию!

Тільки рану! Ні, ну ви таке чули?

— А сам голяка! — докорила я, прикриваючи груди.

Нащо прикривала, не знаю — светр був на мені.

— Спідня білизна — то єдине, що ти не заблювала, люба.

— Яке нахабство: скидати провину на дівчину й не скидати при тому труси!

— Що?

— Що?

Тиміш зіщулився на мене, а я невинно заблимала очима.

Здається, ляпнула щось не те.

— Не роби мені нерви, Лапко. Знімай ті кляті джинси, светр — і мерщій у душ!

Я заперечила, мовляв, була там тільки вранці, але Тиміш тряхнув рудими прядками в мене перед очима — з них посипались грудочки багнюки.

— О-ой… — набурмосилась я.

— Брудний одяг залишається тут, а ти йдеш у душ. Рушники й чиста піжама у шафці коло раковини. І добряче промий рану — я її потім оброблю.

Він всівся на підлозі просто посеред вітальні й почав охайненько складати купку обриганих і закривавлених речей. Ну, так, так, на джинсах було лише дві краплинки крови, але ж крови. Крови! Жах.

— Тільки не падай там, — кинули мені навздогін. — А впадеш — клич мене.