Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

    Тим часом, Радомир дивився на скляний бокс із стародавнім мечем, як кролик дивиться на удава. А тоді сталося те, що перелякало двох сучасних амазонок. Хлопець простягнув свою правицю у бік меча і той, пройшовши крізь скло, ніби скла там ніколи не було, опинився у витягнутій руці Радомира.

     Подруги перелякано перезирнулися, а меч, якщо таке взагалі можна застосувати до меча, завиляв хвостиком, ніби дружелюбний собака, що побачив давно втраченого друга. Радомир втратив свідомість, а меч блискавично зник. За пів миті дівчата побачили його у куленепробивному скляному боксі, якій був цілий.

  - Сучасні чоловіки, - роздратовано сказала Ра Он, опиняючись перед хлопцем та вимірюючи йому пульс, - надзвичайно безпорадні! Якщо раніше кліше було «Діва у біді», то тепер: «Хлопець у біді». Він живий, - повідомила вона переляканій Андромеді, - лише втратив свідомість. Але тепер я маю вигадати, як за дві хвилини витягти вас обох з цього приміщення.

    Вона крякнула, махнула руками і вичаклувавла під Радомиром дошку, яка була ширше та довша за тіло хлопця. Андромеда здивовано поглянула, а тоді витріщилася, бо дошка злетіла у повітря десь на пів метра.

   - Це – магічна дошка, - повідомила Ра Он, - щоб можна було переносити поранених. А ти зараз, лягай на нього.

    - Я не можу такого робити! – Верескнула Андромеда. – Навряд Радомир зрадіє, якщо малознайома дівчина вчинить так із ним.

   - У тебе якісь перекручені поняття про мораль, - обурилася Ра Он. – Ну, добре,

сядь у нього в ногах та тримайся за його кросівок. Але якщо висунеш хоч частину свого тіла за межі цієї дошки, то можеш попрощатися із нею навічно!

    Перелякана донька професора вмостилася на дошку, намагаючись стати якнайменше та не вилазити за кордони дивної штукенції. Ра Он же, розігналася, вхопилася за бік дошки та почала її штовхати. Андромеда зрозуміла, що зараз вони втрьох вріжуться у стіну, але стіна зникла.

    Охоронець оглядав всі голи на Євро-2024 з футболу за цей день, тому не помітив, як на камері, з зали стародавніх знахідок археології, з’явилася частина жіночої ноги у штанині, яка була взута у босоніжок без підбору…

    Студенти, що вдало склали іспит, зустрічалися на майдані Свободи у Харкові. Одна з невеличких групок сиділа і слухала, як один з їхніх друзів фальшивить на гітарі пісню «Злива». І тут перед ними з’явилася дивна картина: гарний хлопець, що лежав на спині та ніби спав, гарна дівчина, що сиділа в ногах у хлопця по-турецьки, тримаючись за його кросівок та дівчина, радше азійської зовнішності, яка штовхала дошку на якій лежав хлопець та сиділа інша дівчина.

    Студенти витріщилися. Кожен з них подумав, що потрібно було зупинитися на попередньому бокалі напів солодкого вина.

   - Не звертайте на нас уваги, - попередила студентів, що вмить протверезіли  дівчина, що штовхала дивну групу. – Ми – привиди студентів, що хотіли пересвідчитися, чи можна підняти плиту саркофагу зсередини та померлі. – І дивна група зникла. Студенти живі – кліпнули.

  - Що ти таке кажеш?! – Перелякалася Андромеда, коли вони опинилися у тіні дерев, де до них майже не досягало електричне світло ліхтарів.

   - А що я мала казати, якщо чаклуни у нашому світові вимушені ховатися? І те, що ми опинилися прямо перед іншими людьми, добре що не впали на них, - Ра Он здригнулася. – Так от, це тобі демонстрація того, чому ми маємо пересуватися, як звичайні люди. Куплю собі мопед, - додала вона замріяно.

   - А чому ти не виштовхала нас до Києва?

   - Тому що, мені спочатку потрібно подумати, як доставити Радомира до готелю. А ще мені потрібно було викинути нас трьох з музею. Радомир сильно нас підставив цією своєю необдуманою втратою свідомості.

   - Навряд він це - навмисно, - пробурмотіла Андромеда, придивляючись, чи хлопець дихає. Він повільно, але дихав.

   - Ну, якщо ти так кажеш, що він – ненавмисно, то я тобі повірю, - приклала свою правицю до лівої частини грудей Ра Он. Донька професора смикнулася. Її вже почало дратувати, що Ра Он постійно використовує сарказм і геть не розуміє, коли його використовують інші. Чи – розуміє?

   - Може покликати Весту?

   -  Я не знаю номеру її телефону, - зітхнула панна Кан. – Я звичайно могла б закинути Радомира до його кімнати на дев’ятому поверсі, але там скрізь відьомський захист. Тож, нам потрібен інший, прагматичний план. Не хочу показувати Весті та цьому хлопцеві, що я можу зламати магію готелю.

    - Чому?! – Здивувалася Андромеда.

  - Тому що, це можуть лише могутні чаклунки. А я прикидаюся - слабенькою. І я цим двом все ще не довіряю остаточно.

   - А мені? – Запитала допитлива Амі.

   - Тобі теж. Бо ти викрила перед нами лише одну свою таємницю. Тож, я шантажуватиму тебе: якщо скажеш про мою магію, то розповім, що ти не можеш торкатися хлопців без наслідків. Хоча, - додала Ра Он та поглянула на все ще непритомного Радомира, - дехто, мабуть, зрадів би.

   Веста сиділа у кімнаті, з якої можна було керувати відео камерами, та нервувала. На її думку (людини, яка малювала лише за загальношкільною програмою, і те - не досконало), Андромеда аж занадто довго перемальовувала ті візерунки. Що там такого складного?