Ребекка - Дафна дю Мор'є

Мене полишила сором’язливість, і так само розв’язався неохочий до розмов язик, усе вийшло назовні: маленькі дитячі таємниці, приємні й болючі переживання. Мені здалося, що з мого невдалого опису він дещо зрозумів про того енергійного чоловіка, яким був мій батько, і ще дещо про кохання моєї матері до нього, яке було живою життєдайною силою, що містила в собі божественну іскру, адже коли тієї безнадійної зими він помер, підкошений пневмонією, вона протягнула лишень п’ять коротких тижнів і пішла вслід за ним. Я пам’ятаю, як замовкла, мені трохи забракло дихання й запаморочилось у голові. У ресторані вже було повно людей, вони спілкувалися й сміялися, грав оркестр і брязкали тарілки, і, поглянувши на годинник над дверима, я побачила, що пробило другу годину. Ми просиділи півтори години, й весь цей час говорила тільки я.

Я повернулася до реальності, у мене були розпечені долоні, мені було соромно, моє обличчя пашіло, і я почала бурмотіти вибачення. Та він навіть слухати їх не схотів.

— На початку ланчу я сказав вам, що у вас гарне й незвичайне ім’я, — мовив він. — Якщо ви мені вибачите, я дозволю собі зайти далі й скажу, що воно характеризує вас так само, як і вашого батька. Ця година у вашому товаристві принесла мені більше задоволення, ніж будь-що протягом дуже тривалого часу. Ви висмикнули мене із самого себе, зі зневіри й самокопирсання, позбавили демонів, які переслідували мене впродовж цілого року.

Я поглянула на нього й повірила, що він говорив правду; він здавався не таким скутим, як раніше, сучаснішим, людянішим; його вже не оточували тіні.

— Знаєте, — сказав він, — нас із вами пов’язує одна річ. Ми обоє самотні в цьому світі. О, в мене, щоправда, є сестра, проте ми майже не бачимося, і ще стара бабуся, яку я відвідую тричі на рік, але з жодною з них я не підтримую дружніх стосунків. Мушу привітати місіс Ван Гоппер. Дев’яносто фунтів на рік — ви дуже дешево їй дістались.

— Ви забуваєте, — мовила я, — що у вас є дім, а в мене нема.

У ту ж мить я пожалкувала, що це сказала, оскільки його погляд знову став загадковим і незбагненним, і я ще раз відчула незручність, яка охоплює після того, як повівся нетактовно. Він нахилив голову, щоб підкурити цигарку, й відповів не одразу.

— У порожньому будинку може бути так само самотньо, як і в переповненому готелі, — зрештою проказав він. — Проблема полягає в тому, що він не такий безликий.

Він завагався, й на мить я подумала, що нарешті він розповість про Мендерлей, однак щось його стримало, якась фобія пробилася на поверхню його свідомості й перемогла; одним подихом він загасив і сірник, і спалах довіри.

— Тож у «найліпшої подружки» вихідний? — уже спокійно промовив він, між нами знову запанував дух невимушеної товариськості. — І що ж вона має намір робити?

Я подумала про вимощену бруківкою площу в Монако й будинок із вузьким вікном, я могла б бути там уже о третій, прихопивши з собою альбом і олівець, тож розповіла йому про це, втім, можливо, дещо соромлячись, як і всі бездарні люди з улюбленим хобі.

— Я відвезу вас туди на автомобілі, — сказав він і відмовився слухати мої заперечення.

Я пригадала вчорашнє зауваження місіс Ван Гоппер стосовно того, що зайшла задалеко, й почала перейматися, аби він не подумав, ніби, розповівши про Монако, я хитрощами намагаюся змусити його мене підвезти. Саме на таку вульгарну річ спромоглася б вона, а я не хотіла, щоб він ставив нас із нею в один ряд. Я вже набула поважності в очах сторонніх, склавши йому товариство за ланчем, адже, коли ми встали з-за столу, метрдотель підбіг, щоб відсунути мій стілець. Він уклонився й усміхнувся — що цілком відрізнялося від його звичної байдужості, — піднявши мою хусточку, яка впала на підлогу, він проказав: «Сподіваюся, мадемуазель сподобався ланч». Навіть лакей біля обертових дверей поглянув на мене з повагою. Звісно, мій товариш сприйняв це як належне; йому нічого не було відомо про вчорашню погано нарізану яловичину. Ця зміна видалася мені гнітючою, вона примушувала себе зневажати. Я згадала свого батька і його глузування над безпідставним снобізмом.

— Про що ви думаєте?

Ми йшли коридором у напрямку фойє, і, звівши очі, я побачила, що він зацікавлено за мною спостерігає.

— Вас щось роздратувало? — запитав він.

Увага метрдотеля викликала в мене потік думок, і за кавою я розповіла йому про кравчиню Блез. Вона так зраділа, коли місіс Ван Гоппер купила в неї три сукні, і, проводжаючи її після того до ліфта, я уявила собі, як вона шиє їх у своєму маленькому ательє за задушливою крамницею, а її син-сухотник лежить там хворий на дивані. Я бачила, як вона з утомленими очима засилює нитки в голки, і уявляла собі вкриту обрізками тканини підлогу.

— І що? — усміхнувшись, поцікавився він. — Невже ваша уява вас підвела?

— Не знаю, — відповіла я. — Я так і не дізналася. — І тоді розповіла йому, що коли викликала дзвінком ліфт, Блез попорпалася в сумочці й простягнула мені папірець вартістю сто франків. «Ось, — прошепотіла вона неприємним, фамільярним тоном, — візьміть. Невеличкі комісійні за те, що привели свою хазяйку до моєї крамниці». Коли я, зашарівшись від сум’яття, відмовилась, вона незадоволено знизала плечима. «Як знаєте, але запевняю, що тут це звична річ. Може, ви хочете натомість сукню. Приходьте якось до ательє без мадам, я все зроблю й не візьму з вас жодного су». Не знаю чому, мене охопило те нудотне, нездорове відчуття, як тоді, в дитинстві, коли я перегортала сторінки забороненої книжки. Образ її сина-сухотника збляк, і замість нього я побачила, як я, аби була іншою, з розумінням посміхнувшись, кладу до кишені цей засмальцьований папірець і, ймовірно, цього вечора, коли маю вільний час, прокрадаюся до ательє Блез та виходжу звідти з сукнею, за яку не заплатила.

Я очікувала, що він розсміється, це була дурна історія, не знаю, навіщо я її йому розповіла, але він задумливо дивився на мене, помішуючи каву.

— Гадаю, ви припустилися великої помилки, — за якийсь час сказав він.

— Відмовившись від ста франків? — обурено перепитала я.

— Ні! Боже правий, за кого ви мене