Ребекка - Дафна дю Мор'є

Це перевершило все, що мені довелося витримати на той час, навіть від неї, проте його неочікувана відповідь шмагонула, мов швидкий удар батога.

— Після Етельреда Неготового, — відказав він, — не часто. Насправді це прізвисько він отримав, коли гостював у моєї родини. Постійно спізнювався на обід.

Звісно, місіс Ван Гоппер на це заслужила, і я очікувала, що вона зміниться на обличчі, проте, яким би це не видалося неймовірним, схоже, його слів вона не зрозуміла, і я була змушена страждати замість неї, мов дитина, що отримала прочухана.

— Та невже? — бовкнула вона. — Я й не знала. В мене досить погано з історією, і я завжди плуталася в англійських королях. Менше з тим, як цікаво. Я мушу написати про це своїй доньці; вона — великий учений.

Запала мовчанка, і я відчула, як почервоніла. Проблема полягала в тому, що я була надто молода. Якби я була старшою, то помітила б його погляд і усміхнулась, а неймовірна поведінка місіс Ван Гоппер допомогла б нам знайти спільну мову; але тоді я була охоплена соромом і зазнавала мук, які так часто випадають на долю юних.

Гадаю, він зрозумів мої страждання, бо, сидячи в кріслі, нахилився вперед і заговорив до мене лагідним голосом, поцікавившись, чи не бажаю я ще кави, а я відмовилася й покрутила головою, відчуваючи, що він досі не зводить з мене збентеженого, задумливого погляду. Він розмірковував, як саме я пов’язана з місіс Ван Гоппер, і думав, чи варто нас із нею ставити в один ряд, чи ми обидві були однаково пустопорожніми.

— Що ви думаєте про Монте-Карло? Чи ви взагалі про нього не думаєте? — запитав він. Таке включення в розмову мене, недосвідченої дівчини, вчорашньої школярки з червоними ліктями й прямим волоссям, змусило мене показати себе з найгіршого боку, і я сказала щось очевидне й дурне про те, що це місце видається штучним, але не встигла я, затинаючись, закінчити речення, як мене урвала місіс Ван Гоппер.

— Її проблема в тому, містере де Вінтер, що вона зіпсута. Більшість дівчат проміняли б власні очі за можливість побачити Монте.

— Хіба в такому разі їм вдалося б досягти своєї мети? — усміхнувшись, спитав він. Місіс Ван Гоппер знизала плечима, видихаючи велику хмару цигаркового диму в повітря. Не думаю, що вона його зрозуміла.

— А я віддана Монте-Карло, — сказала місіс Ван Гоппер. — Англійська зима мене гнітить, і мій організм її просто не витримує. Що ж привело сюди вас? Ви — не з постійних гостей. Збираєтеся зіграти в шмен-де-фер чи привезли з собою свої ключки для гольфу?

— Я ще не вирішив, — відповів він. — Я виїжджав доволі поспішно.

Ці слова, певно, викликали в нього якийсь спогад, оскільки його обличчя знову спохмурніло й він дещо насупився. Вона ж продовжувала белькотіти, не звертаючи на це уваги.

— Ви, звісно, сумуєте за туманами Мендерлея; це зовсім інше; західні землі навесні, певно, просто чарівні.

Він потягнувся за попільничкою, загасив цигарку, і я помітила ледь вловиму зміну в його погляді, на мить у ньому затрималася якась невизначеність, і я відчула, що побачила щось особисте, що мене геть не стосувалося.

— Так, — коротко відказав він, — Мендерлей тоді найкращий.

На якусь мить чи дві запала тиша, в якій відчувалася певна незручність, і коли я мигцем на нього поглянула, він ще більше, ніж раніше, нагадав мені «Портрет невідомого», що крокує нічним коридором, загорнений у плащ і таємничий. Неначе електричний дзвінок, у мої марення увірвався голос місіс Ван Гоппер:

— Припускаю, ви знайомі тут із купою людей, хоча, мушу сказати, цієї зими в Монте страшенно нудно. Так мало відомих облич. Граф Міддлсекса зараз тут, на своїй яхті, однак я досі не була на борту. — Наскільки мені відомо, місіс Ван Гоппер там так і не побувала. — Ви, звісно ж, знайомі з Нелл Міддлсекс, — продовжувала вона. — Яка ж вона красуня. Кажуть, що друга дитина не від нього, але я цьому не вірю. Коли жінка приваблива, люди наговорять чого завгодно, чи не так? А вона ж така пречудова. Скажіть мені, хіба шлюб Какстонів і Гіслопів — це не успіх? — Місіс Ван Гоппер продовжила перебирати сплутані торочки чуток, не помічаючи, що ці імена були йому чужі, що вони нічого для нього не означали й що в той час, як вона, нічого не підозрюючи, базікала, він робився дедалі холоднішим і мовчазнішим. Містер де Вінтер ні на мить її не перебив і жодного разу не поглянув на годинник; він немовби встановив для себе певний стандарт поведінки, ще після тієї першої необачності, завдяки якій місіс Ван Гоппер пошилася переді мною в дурні, і волів радше суворо його дотримуватися, замість того, щоб знову вдаватися до образ. Урешті-решт його врятував лакей, який приніс звістку про те, що на місіс Ван Гоппер у її номері очікувала кравчиня.

Містер де Вінтер одразу ж підвівся й відставив крісло.

— Не буду вас затримувати, — мовив він. — Сьогодні мода змінюється так швидко, що доки ви підніметеся нагору, вона може змінитися ще раз.

Його кепкування її не зачепило, вона сприйняла це за жарт.

— Дуже приємно було отак з вами зустрітися, містере де Вінтер, — сказала місіс Ван Гоппер, доки ми йшли до ліфта. — Тепер, коли я вже наважилась зробити перший крок, сподіваюся, ми ще побачимося. Ви маєте якось зайти й випити зі мною в моєму номері. Можливо, я запрошу кількох людей завтра ввечері. Чому б вам не приєднатися? — Я відвернулася, щоб не бачити, як він шукатиме відмовку.

— Дуже шкода, — відказав він, — але завтра я, імовірно, поїду в Соспель і не знаю, коли повернусь.

Вона неохоче пішла, але ми ще затримались біля входу в ліфт.

— Сподіваюсь, вам дали гарний номер; готель напівпорожній, тож, якщо вам некомфортно, обов’язково зчиняйте галас. Гадаю, ваш камердинер уже розібрав речі? — Така фамільярність — то вже було занадто навіть для неї, і я кинула квапливий погляд на його обличчя.

— У мене його немає, — тихо відказав містер де Вінтер. — Можливо, ви хотіли б