Ребекка - Дафна дю Мор'є

Радше самотня, ніж роздратована, я відкинулася в кріслі та взяла до рук книжку з поезіями. Томик виявився доволі пошарпаним, засмальцьованим, він одразу ж розгорнувся на сторінці, до якої, вочевидь, зверталися найчастіше.

Тікав від Нього я ночами й днями;

Тікав від Нього під склепіннями років;

Тікав від Нього хитрими стежками

Душі моєї; і в тумані сліз

Ховався я від Нього, й гнаний сміхом.

В надії линув до вершини;

Однак одразу ж у доли´ну,

В провалля жаху ринув вниз,

Лиш кроки ті важкі все чулись слідом[2].

Я почулася так, неначе зазирнула крізь замкову щілину зачинених дверей, і дещо крадькома відклала книжку вбік. Який небесний гончак погнав його сьогодні на ті високі пагорби? Я подумала про його автомобіль, про те, що від нього до провалля у дві тисячі футів лишалася всього половина його довжини, і про той вираз порожнечі на його обличчі. Чиї кроки відлунювали в його свідомості, чий шепіт, і навіщо саме ці вірші він тримав у бардачку своєї машини? Якби ж він не був таким відстороненим; а я була іншою, не в цих своїх заношених жакеті, спідниці та крислатому школярському капелюсі.

Похмурий офіціант приніс чай, і доки я їла хліб із маслом, що смакував, мов тирса, мені пригадалася стежина в долині, яку він описував удень, запах азалій і біла галька на березі. Якщо він усе це так любить, що ж він робить тут, серед цієї пустопорожньої марноти Монте-Карло? Місіс Ван Гоппер він сказав, що нічого не планував, що приїхав поспіхом. І я уявила, як він біжить тією стежкою в долині, а поруч із ним — його власний небесний гончак.

Я знову взяла книжку до рук, цього разу розгорнула її на титульній сторінці й прочитала присвяту. Химерним похилим почерком було написано: «Максу — від Ребекки. 17-те травня». Крихітна крапля чорнила заплямувала порожню протилежну сторінку, неначе та, хто писала, у нетерпінні струсила перо, щоб чорнило текло вільніше. І відтак, накопичившись на кінчику пера, воно зробило почерк дещо жирнішим, і ім’я «Ребекка» постало на папері чорним і чітким, висока й похила «Р» нависла над рештою літер.

Я різко згорнула книжку, накрила її рукавичками й, потягнувшись до сусіднього крісла, взяла старий номер журналу «Л’Ілюстрасьйон», погортала його. Там було кілька гарних фотографій замків Луари і стаття. Я уважно її перечитала, розглядаючи світлини, але, закінчивши, зрозуміла, що не запам’ятала жодного слова. І річ була не в Блуа з його вузькими баштами й шпилями, що стирчали переді мною на сторінці. Річ була в місіс Ван Гоппер, яка день тому в ресторані, зиркаючи своїми крихітними свинячими оченятами в бік сусіднього столика й затримавши виделку з купою равіолі в повітрі, промовила: «Яка жахлива трагедія! Звісно ж, про це писали в усіх газетах. Кажуть, він ніколи про неї не говорить, ніколи не згадує її імені. Знаєш, вона потонула в бухті поблизу Мендерлея…»2

5

Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети. Їм бракує сміливості, цим дням, коли тобі всього лише двадцять один рік. Вони сповнені дрібних проявів боягузтва, дрібних безпідставних страхів, і тобі так легко завдати болю, тебе так просто зранити, ти падаєш жертвою першого-ліпшого колючого слова. Сьогодні, коли вже вкрита щитом самовдоволення, притаманного наближенню зрілого віку, жалюгідні кпини, які чуєш день у день, майже не саднять і досить швидко забуваються, але тоді необачно кинуте слово не відпускало, перетворювалося на пекучу стигму, а погляд, позирк з-за плеча видавався вічним тавром. Кожна відмова провіщала те, що півень проспіває тричі, а будь-який прояв нещирості здавався поцілунком Юди. Дорослі здатні обманювати, не відчуваючи докорів сумління, і зберігати безтурботний спокій, але в ті часи навіть найменша брехня обпікала язик, змушуючи припинати себе до стовпа ганьби.

— Що ти робила вранці? — як зараз чую її голос, вона зіперлася на подушки, в її тоні чулася легка роздратованість не по-справжньому хворого пацієнта, який надто довго пробув у ліжку, і, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я відчула, як від почуття провини моя шия вкрилася плямами.

— Грала з тренером у теніс, — сказала я їй, та не встигла навіть вимовити ці брехливі слова, як мене охопила паніка — а що як тренер цього ж вечора завітає до її номера й поскаржиться на те, що я вже багато днів поспіль не з’являлася на заняття?

— Проблема в тому, що, доки я прикута до ліжка, тобі немає чим себе зайняти, — промовила вона, зім’явши цигарку в баночці з-під очисного крему, і, взявши колоду, потасувала її спритними, нетерплячими рухами запеклої картярки, перемішуючи по три карти, клацаючи пальцями по сорочках.

— Навіть не знаю, що ти цілими днями робиш, — продовжувала вона. — Ти не показуєш мені жодних малюнків, а коли я прошу тебе сходити до крамниці, то забуваєш купити мені «Таксол». Усе, що я можу сказати: сподіваюся, твоя гра в теніс поліпшиться; в майбутньому це може стати тобі в пригоді. З поганим гравцем грати страшенно нудно. Досі подаєш з рук?

Вона виклала пікову даму, і смагляве обличчя тієї постало переді мною, мов лик Єзавелі.

— Так, — відповіла я, вжалена її запитанням, думаючи, який вдалий і точний вираз вона вжила. Він добре мене описував. Я все робила потайки. І це сходило мені з рук. Я взагалі не грала в теніс із тренером. Жодного разу відтоді, як вона злягла, а минуло вже трохи більше ніж півмісяця. Я сама не могла зрозуміти, чому так переховувалась і чому не розповіла їй про те, що кожного ранку їздила з де Вінтером на автомобілі, а також їла за його столиком у ресторані.

— Ти мусиш братися за ракетку частіше; без цього ніколи не гратимеш добре, — продовжила вона, і я погодилась, здригаючись від власного лицемірства й накриваючи даму слабкодухим чирвовим валетом.

Я багато позабувала з того, що відбувалося в Монте-Карло, з наших уранішніх мандрівок,