Ребекка - Дафна дю Мор'є
Він чекав у водійському кріслі, читаючи газету, і, побачивши мене, усміхався, жбурляв її на заднє сидіння позад себе й відчиняв дверцята, запитуючи: «Як справи у нашої “найліпшої подружки” сьогодні? Куди б їй хотілось поїхати?» Мені було б байдуже, навіть якби він їздив по колу, бо ж я тоді була на тій першій бентежній стадії кохання, коли просто забратися на сидіння поруч із ним і, обіймаючи коліна, нахилитися до лобового скла було для мене чимось геть неймовірним. Я нагадувала маленького миршавого школяра, охопленого пристрастю до старости старших класів, тільки мій кумир був добріший і ще більш недосяжний.
— Цього ранку дме холодний вітер, краще накиньте на себе мій піджак.
Я пам’ятаю це, оскільки була тоді достатньо юною, щоб відчувати радість від доторку його одягу, знов-таки, ніби той школяр, який носить светр свого героя, обв’язуючи ним шию, і задихається від гордощів, і вже те, що він позичав мені свій піджак, те, що я на кілька хвилин одягала його собі на плечі, було для мене тріумфом і осяювало мій ранок.
Не для мене були млість і вишуканість, що про них я читала в книжках. Виклик і гонитва. Змагання в дотепності, швидкі погляди, заохочувальні усмішки. Мистецтво залицяння було мені невідоме, тож я просто сиділа з його мапою на колінах, вітер розвівав моє тьмяне пряме волосся, я раділа його мовчанню й водночас прагла чути його слова. Говорив він чи ні, не надто впливало на мій настрій. Моїм єдиним ворогом був годинник на панелі приладів, стрілки якого невблаганно наближалися до першої години. Ми їздили на схід, їздили на захід, проминали міріади селищ, які, наче молюски, попричіплялися до середземноморського узбережжя, але тепер я не пам’ятаю жодного з них.
Я пригадую лише шкіряні сидіння, мапу на колінах, її обтріпані краї, затерті складки й те, як одного дня, поглянувши на годинник, я подумала собі: «Цю мить, о двадцять на дванадцяту, я мушу запам’ятати назавжди», і заплющила очі, щоб здавалося, ніби вона триває довше. Розплющивши очі, я побачила поворот дороги та сільську дівчину в чорній хустині, що махала нам рукою; я й зараз бачу її — запилюжена спідниця, яскрава дружня усмішка, — а за мить ми проїхали поворот і вона зникла. Вона вже перейшла в минуле, перетворилася на спогад.
Мені закортіло повернутися, заволодіти миттю, яка щойно минула, і тоді я зрозуміла, що навіть якби ми це зробили, усе було б по-іншому, навіть сонце світило б інакше, давало б іншу тінь, і селянка простувала б повз нас інакше, цього разу не махаючи рукою, ймовірно, навіть не помічаючи нас. У цій думці було щось моторошне, сумовите, і, поглянувши на годинник, я побачила, що спливло ще п’ять хвилин. Невдовзі наш час вичерпається й ми муситимемо повертатися до готелю.
— Якби ж зробили винахід, — імпульсивно проказала я, — який дозволив би зберігати спогади у флаконах, мов парфуми. І вони б ніколи не тьмяніли й не застоювались. А тоді, щойно захочеш, можна було б відкрити флакон і нібито пережити ту мить знову.
Я поглянула на нього, чекаючи, що він скаже. Не дивлячись на мене, він продовжував стежити за дорогою.
— І які ж саме миті з вашого юного життя ви хотіли б зберегти у флаконі? — запитав він. З його тону я не могла зрозуміти, сміється він з мене чи ні.
— Не знаю, — почала я, а тоді здуру, не думаючи про те, що кажу, бовкнула: — Я хотіла б зберегти ось цю мить і ніколи її не забувати.
— Ви так радієте сьогоднішньому дню чи похвалили моє вміння керувати автомобілем? — мовив він і засміявся, мов глузливий брат, а я замовкла, раптом осягнувши величезну прірву між нами, яку його доброта тільки розширювала.
Тоді ж я зрозуміла, що ніколи не розповім місіс Ван Гоппер про ці ранкові поїздки, бо її посмішка зранить мене так само, як його сміх. Вона б не розгнівалась, не була б шокована; вона ледь помітно звела б догори свої брови, неначе взагалі не повірила б моїй розповіді, а тоді, терпимо знизавши плечима, сказала б: «Дорога дитино, це надзвичайно мило з його боку, що він возить тебе на автомобілі, та чи впевнена ти, що не наганяєш на нього жахливу нудьгу?» А відтак, поплескавши по плечу, відправила б мене до аптеки по «Таксол». «Яке ж це приниження — бути молодою!» — подумала я й узялася гризти нігті.
— Я б хотіла, — розлючено мовила я, досі пам’ятаючи його сміх і відкинувши будь-яку обачність, — я б хотіла, щоб мені було тридцять шість, хотіла б одягатися в чорний атлас і носити перлове намисто.
— Якби ви були такою, то не сиділи б зі мною в цій машині, — відказав він. — І припиніть гризти нігті, вони й так уже достатньо потворні.
— Ви вважатимете мене нахабою і грубіянкою, — продовжила я, — але дозвольте поцікавитися, навіщо ви день у день запрошуєте мене кататися з вами на автомобілі? Ви добра людина, це очевидно, і все ж, чому ви вирішили дарувати своє милосердя саме мені?
Я всілася на сидінні прямо й непохитно, з усією властивою юності зарозумілістю.
— Я запрошую вас, — серйозно мовив він, — бо ви не одягаєтесь у чорний атлас, не носите перлового намиста й вам не тридцять шість.
З його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Я не знала, чи він потай сміється з мене, чи ні.
— Це все дуже добре, — відповіла я, — ви знаєте про мене все. Визнаю, це небагато, адже я доволі мало прожила на цьому світі й зі мною мало що трапилося, окрім того, що померли мої рідні, але ви — про вас я знаю не більше, ніж мені було відомо того дня, коли ми познайомилися.
— І що ж вам було відомо тоді? — поцікавився він.
— Ну, що ви жили в Мендерлеї і що втратили дружину. — Ось тоді я врешті-решт його й вимовила, слово, яке впродовж багатьох днів вертілося в мене
