Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я хотіла, щоб мені стало сміливості вийти на службові сходи, манівцями потрапити до ресторану та попередити його про засідку. Проте не могла побороти умовності, та й не знала, як сформулювати своє попередження. Мені не лишалося нічого, як сидіти на своєму звичному місці поряд із місіс Ван Гоппер, доки та, неначе великий самовдоволений павук, плестиме довкола незнайомця свою широку павутину нудьги.
Я пробула нагорі довше, ніж думала, бо, повернувшись у фойє, побачила, що він полишив ресторан, а вона, боячись його втратити, не дочекалась листа й ризикнула познайомитися відкрито. Він уже навіть сидів поруч із нею на дивані. Я підійшла до них і, не мовивши ані слова, вручила їй листа. Чоловік одразу ж підвівся, в той час як місіс Ван Гоппер, розчервонівшись від свого успіху, зробила неясний жест рукою в мій бік і пробурмотіла моє ім’я.
— Містер де Вінтер вип’є з нами кави. Піди й скажи офіціанту принести ще одну чашку, — мовила вона достатньо недбалим тоном, аби повідомити йому про моє становище. Це означало, що я була юною й неважливою особою й спілкуватися зі мною не було потреби. Вона завжди говорила таким тоном, коли хотіла справити враження, і, окрім того, цей її метод представлення мене був формою самозахисту, оскільки раз мене сприйняли за її доньку, що змусило нас обох зніяковіти. Ця її різкість указувала на те, що на мене можна не зважати, тому жінки коротко мені кивали, що правило як за привітання, так і за відмову від моїх послуг, а чоловіки з величезним полегшенням розуміли, що можуть знову опуститися в зручне крісло, не порушуючи правил ввічливості.
Тому було дивно, що цей новий гість лишився стояти й власноруч зробив знак офіціанту.
— На жаль, змушений вам заперечити, — відказав їй він, — ви обидві вип’єте зі мною кави.
І доки я зрозуміла, що сталося, він уже сидів у моєму звичайному твердому кріслі, а я опинилася на дивані поруч місіс Ван Гоппер.
Якусь мить вона здавалася роздратованою — це було не те, на що вона розраховувала, — але швидко привела обличчя до ладу і, випнувши своє масивне тіло між мною і столом, нахилилася до його крісла і завзято й голосно почала розмову, вимахуючи листом у руці.
— Знаєте, я впізнала вас одразу, щойно ви зайшли до ресторану, — сказала місіс Ван Гоппер, — і подумала: «Ба, та це ж містер де Вінтер, друг Біллі, я просто зобов’язана показати йому світлини, які Біллі зі своєю нареченою зробили протягом їхнього медового місяця», а ось і вони. Ось Дора. Хіба вона не чудова? Ця вузька, струнка талія, ці прекрасні великі очі. Ось вони засмагають на Палм-Біч. Біллі кохає її до нестями, можете собі уявити? Звісно, на вечірці, яку Біллі влаштував у «Кларідж» і де я вас уперше побачила, він її ще не знав. Однак наважуся припустити, що таку стару жінку, як я, ви не пам’ятаєте?
Це було сказано з провокативним поглядом і зблиском зубів.
— Навпаки, я дуже добре вас пам’ятаю, — мовив він і, перед тим як вона встигла зловити його в пастку спогадів про їхню першу зустріч, простягнув їй свій портсигар, і на мить вона була змушена відволіктись на процес підкурювання. — Не думаю, що мене цікавить Палм-Біч, — сказав він, задмухуючи сірник, і, поглянувши на нього, я подумала, як нереально він виглядав би у Флориді. Його місце було в місті-фортеці п’ятнадцятого століття, місті з вузькими, вимощеними бруківкою вулицями й тонкими шпилями, мешканці якого носили гостроносі черевики та камвольні панчохи. Він мав привабливе, чуйне обличчя, дивним, непояснюваним чином середньовічне, і воно нагадало мені образ, який я бачила в галереї — не пам’ятаю, де саме, — «Портрет невідомого». Якби хтось зірвав із нього англійський твід і вдягнув його в чорне вбрання з мереживом довкола шиї й зап’ястків, він дивився б на нас і наш новий світ із давноминулих днів — коли чоловіки ходили вночі у плащах і стояли в тіні старих порталів, минулого вузьких сходів і темних підземель, шепоту в темряві, блискучих рапір, мовчазної, вишуканої куртуазності.
Хотіла б я згадати ім’я старого майстра, який написав той портрет. Він стояв у кутку галереї, і його очі стежили за тобою з темної рами…
Утім вони говорили, а я втратила перебіг розмови.
— Ні, навіть не двадцять років тому, — казав він. — Такі речі мене ніколи не приваблювали.
Я почула масний, самовдоволений сміх місіс Ван Гоппер.
— Якби в Біллі був такий дім, як Мендерлей, він би також не схотів розважатися на Палм-Біч, — мовила вона. — Мені розповідали, що він схожий на казку, інакше й не скажеш.
Вона витримала паузу, очікуючи, що він усміхнеться, однак чоловік продовжував курити цигарку, і я побачила, як між його бровами пролягла лінія, непомітна, мов осіння павутинка.
— Звісно, я бачила його на картинах, — наполегливо продовжувала вона, — і він видається просто чарівним. Біллі розповідав мені, що він кращий за всі ці визначні місця. Цікаво, як вам вдається його покидати?
Тепер його мовчання сповнилося болю, і це було б очевидно кому завгодно, проте вона мчала вперед, немов дурна коза, порушуючи чужі володіння й витоптуючи заповідну землю, і я відчула, що зашарілася, змушена разом із нею переживати приниження.
— Звісно, з приводу ваших маєтків, усі ви, англійці, однакові, — казала вона, і її голос робився дедалі гучнішим, — ви применшуєте їхні достоїнства, щоб не здаватися пихатими. Хіба в Мендерлеї немає хорів для менестрелів або якихось надзвичайно цінних портретів? — Вона розвернулася до мене, щоб пояснити: — Містер де Вінтер такий скромний, що ніколи цього не визнає, однак я впевнена, що його пречудовий маєток
