Ребекка - Дафна дю Мор'є
З того місця, де я стояла, мені було видно портрет Керолайн де Вінтер, що висів переді мною на хорах. Я бачила кучері, які обрамляли її обличчя, і усмішку на устах. Мені пригадалася дружина єпископа, яка, коли я до неї завітала, сказала: «Я ніколи не забуду її, всю в білому, із цією гривою темного волосся». Треба було це запам’ятати, я мусила знати. Як дивно виглядали музичні інструменти на хорах, маленькі пюпітри для нот, великий барабан! Один із музикантів залишив на стільці носовичка. Я перехилилася через перила й поглянула на залу внизу. Незабаром, як і розповідала дружина єпископа, тут буде повно людей, Максим стоятиме при сходах та вітатиметься за руку з тими, хто заходитиме до зали. Їхні голоси відлунюватимуть аж до стелі, а тоді, на хорах, де наразі стояла я, заграє оркестр, і скрипаль усміхатиметься, погойдуючись у такт музиці.
Тишу було порушено. На хорах скрипнула підлога. Я оглянулась на галерею. Нікого. На хорах порожньо, як і раніше. Утім на мене дихнув вітерець, певно, в одному з коридорів хтось покинув відчинене вікно. З їдальні досі долинав гул голосів. Але чому скрипнула підлога, якщо я стояла геть нерухомо? Мабуть, це через нічну вологу десь набрякла стара дошка. Однак я продовжувала відчувати обличчям протяг. З одного пюпітра впав на підлогу нотний аркуш. Я поглянула в бік аркади над сходами. Протяг був звідти. Я знову повернулася під арку і, зайшовши в довгий коридор, побачила, що двері, які вели до західного крила, розчахнулися навстіж. У коридорі панувала темрява, не горіло жодної лампи. Я відчувала, як мені в обличчя з відчиненого вікна дихав вітер. Навпомацки пошукала на стіні вимикача, але не знайшла. Мені було видно вікно, там, де коридор звертав убік, повільно гойдалися штори, туди й сюди. Завдяки сіруватому вечірньому світлу на підлозі витанцьовували дивні тіні. З відчиненого вікна до мене долинув шум моря, лагідне шипіння відпливу, що полишав гальку.
Я не пішла зачиняти вікна. Якусь мить я постояла, тремтячи у своїй легкій сукні, дослухаючись до того, як зітхало море, покидаючи берег. Потому я швидко повернулася, зачинила за собою двері до західного крила й знову пройшла під аркадою до сходів.
Тепер шуму стало більше й голоси звучали гучніше. Двері їдальні були відчинені. Гості вже пообідали й тепер виходили. Я побачила Роберта, який стояв при дверях, почула скреготіння стільців по підлозі, гомін та сміх.
Я поволі спустилася сходами їм назустріч.
Коли згадую свій перший бал у Мендерлеї — перший і останній, — у пам’яті спливають лише окремі крихітні штрихи на величезному порожньому полотні того вечора. Назагал усе розпливалося, немов у тумані, — море розмитих незнайомих мені облич, повільне гудіння оркестру, що раз по раз награвав нескінченний вальс. Ті самі пари кружляли з однаковісінькими застиглими усмішками, а я стояла поруч із Максимом біля сходів, вітаючи тих, хто прибув пізніше, і пари в танці здавалися мені маріонетками, які смикалися й оберталися на нитці, підвладній чиїйсь невидимій руці.
Серед них була жінка, ім’я якої так і залишилося мені невідомим, утім вона була вбрана в рожевувато-жовту сукню з криноліном — незрозуміла данина якомусь із минулих століть, однак якому саме — сімнадцятому, вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому, — я визначити не могла; і щоразу її проминання повз мене збігалося зі стрімким тактом вальсу, під час якого вона присідала й погойдувалася, водночас даруючи мені усмішку. Це траплялося знову й знову, доки не стало чимось автоматичним, рутинним, на кшталт того, як під час прогулянок палубою корабля ви зустрічаєте людей, які так само полюбляють розім’ятися, тож ви можете бути абсолютно певні, що перестрінете їх біля містка.
Я й зараз бачу її перед собою: випнуті зуби, яскраві плями рум’ян на вилицях під очима й усмішка — бездумна, щаслива, закохана в той вечір. Пізніше я зустріла її за вечерею, де вона оглядала своїми меткими очима наїдки, а наклавши собі на таріль купу лососини та омара під майонезним соусом, ретирувалась у куток. Там також була леді Кроуен, потворна у своєму багряному вбранні — мені здалося, що то міг бути костюм Марії-Антуанетти чи Нелл Ґвін, або ж якась дивне еротичне поєднання їх обох, — леді Кроуен увесь час вигукувала своїм високим голосом — дещо вищим, ніж зазвичай, оскільки вона напилася шампанського: «Ви всі маєте дякувати за це мені, мені — а не де Вінтерам!»
Я пам’ятаю, як Роберт упустив тацю з льодом, і вираз на обличчі Фріса, коли той зрозумів, що помилки припустився саме Роберт, а не один із найнятих на час балу служок. Мені кортіло підійти до Роберта, стати поруч і сказати: «Я розумію, як ти почуваєшся. Я знаю. Мені сьогодні було ще гірше, ніж тобі». Я й зараз відчуваю на своєму обличчі ту закляклу вимучену посмішку, що аж ніяк не поєднувалася зі стражданням у моєму погляді. Я бачу перед собою Беатріс, милу, любу, нетактовну Беатріс, яка позирала на мене з обіймів свого партнера, заохотливо кивала — на її зап’ястках бряжчали браслети, з її розпашілого лоба постійно сповзало покривало. Я знову згадую, як у шаленому танку мене кружляв Джайлз, неспроможний — з огляду на свою добродушність і радше собаче співчуття — відмовити, а відтак змушений проштовхуватись зі мною крізь натовп, немов із однією зі своїх кобил на мисливському зібранні. «Пречудову сукню одягнули, — досі чую його слова, — всі решта проти вас виглядають до біса безглуздо». І я була вдячна йому за цей жалюгідний і простий вияв розуміння, за його щирість, за те, що він вважав — о, любий Джайлзе! — що я розчарувалася у своєму костюмі, що мене обходило те, як я виглядала, що я цим переймалася.
Тарілку з курятиною і яловичиною, хоч я не могла нічого їсти, мені приніс Френк, він стояв поруч мене з келихом шампанського, якого мені не хотілось.
— Краще випийте, — тихо вмовляв він, — думаю, вам це необхідно.
І я зробила три ковтки, щоб він не турбувався. З чорною пов’язкою на оці Френк мав
