Ребекка - Дафна дю Мор'є

Музиканти вже перевдягнулись і стояли на хорах напоготові. Один із чоловіків настроював скрипку. Він тихенько зіграв гаму й щипнув струну. На портреті Керолайн де Вінтер засяяло світло.

Так, сукню скопіювали з мого малюнка достеменно. Рукави з буфами, пояс і стрічка, широкий крислатий капелюх, який я тримала в руці. А мої кучері були її кучерями, вони обрамляли моє обличчя так само, як на картині обрамляли її. Здається, я ще ніколи не відчувала такого захвату, не почувалася такою щасливою й гордою. Я помахала рукою чоловікові зі скрипкою, а тоді приклала пальця до вуст, показавши, щоб він мовчав. Той усміхнувся й поклонився. Підійшов хорами до аркади, де стояла я.

— Нехай ударник сповістить про мій вихід, — прошепотіла я, — нехай побарабанить — ви ж знаєте, як це робиться, — а тоді покличе міс Керолайн де Вінтер. Я хочу здивувати тих, хто внизу.

Музикант кивнув головою, він мене зрозумів. Моє серце безглуздо тріпотіло, мої щоки палали. Як же це було весело! Як шалено, дурнувато, як по-дитячому весело! Я усміхнулася Клеріс, яка досі ховалася в коридорі. Підібрала поділ сукні. А тоді залою прокотився барабанний дріб, і на якусь мить я перелякалася, хоча й чекала на нього, знала, що він пролунає. Я побачила, як усі, хто стояв унизу, здивовані й спантеличені, задерли голови догори.

— Міс Керолайн де Вінтер, — проголосив ударник.

Я вийшла до сходів і зупинилась, усміхаючись, тримаючи капелюха в руці, як дівчина на картині. Я чекала на аплодисменти й сміх, які тривали б, доки я повільно спускалася б сходами. Ніхто не аплодував, ніхто не поворухнувся.

Усі витріщилися на мене, немов німі. Беатріс тихо скрикнула й затисла рот рукою. Я продовжувала усміхатись, узявшись однією рукою за перила.

— Добрий вечір, містере де Вінтер, — промовила я.

Максим не рухався. Тримаючи в руці келих, він не зводив із мене погляду. Він побілів як полотно. Зблід як смерть. Я помітила, як до нього наблизився Френк, буцімто хотів щось сказати, проте Максим відсторонив його. Я завагалася, однією ногою вже ставши на сходи. Щось було негаразд, вони чогось не зрозуміли. Чому в Максима такий вигляд? Чому вони всі завмерли, немов манекени, немовби їх загіпнотизували?

Не зводячи з мене очей, Максим підступив до сходів.

— Що ти, в біса, робиш? — запитав він.

Його очі гнівно виблискували. Обличчя досі було бліде як полотно.

Я не могла поворухнутись — стояла на місці, тримаючись рукою за перила.

— Це з картини, — проказала я, злякавшись його погляду й голосу. — З картини на хорах.

Запала тривала мовчанка. Ми продовжували дивитися одне на одного. Ніхто в залі не рухався. Піднявши до горла руку, я проковтнула застряглий у ньому клубок.

— Що сталося? — запитала я. — Що я такого зробила?

Якби ж вони лишень не витріщалися на мене отак, із похмурими непроникними обличчями! Якби хоч хтось що-небудь сказав! Коли Максим заговорив знову, я не впізнала його голосу. Спокійний і тихий, крижаний, геть не схожий на той, який я знала.

— Іди й перевдягнись, — мовив він. — Байдуже в що. Знайди звичайну вечірню сукню, згодиться будь-яка. Негайно! Доки ще ніхто не приїхав.

Я не здатна була мовити й слова і не зводила з нього погляду. На білій масці його обличчя очі здавалися єдиними ознаками життя.

— Чому ти стоїш? — запитав Максим, його голос зазвучав різко й незвично. — Не почула, що я тобі сказав?

Я розвернулась і, не бачачи нічого перед собою, помчала аркадою до коридорів. Промайнуло спантеличене обличчя ударника, який проголосив мій вихід. Я прошмигнула повз нього, спотикаючись і не дивлячись собі під ноги. Сльози засліпили мене. Я не розуміла, що відбувається. Клеріс зникла. У коридорі не було ні душі. Я озирнулася довкола, оглушена й затуркана, наче мене переслідували примари. Аж раптом помітила, що двері до західного крила були навстіж відчинені — хтось там стояв.

То була місіс Денверз. Мені ніколи не забути вираз її обличчя, огидний, переможний. Обличчя зловтішного диявола. Вона стояла й посміхалася.

Я побігла від неї довгим вузьким коридором до своєї кімнати, перечіплюючись через оборки сукні.

17

Клеріс чекала на мене у спальні. Вона мала блідий і переляканий вигляд. Побачивши мене, вона розридалася. Я нічого не сказала. Взялася зривати гачки, якими була стягнута сукня, роздираючи тканину. Мені не вдавалося з ними впоратись, тож Клеріс, усе ще голосно схлипуючи, прийшла мені на допомогу.

— Усе гаразд, Клеріс, це не твоя провина, — промовила я, але вона похитала головою, сльози досі текли по її щоках.

— Ваша гарна сукня, мадам, — казала вона, — ваша гарна біла сукня.

— Байдуже, — відказала я. — Не можеш знайти гачок? Він отам, на спині. І ще один десь там, прямо під ним.

Клеріс копирсалася з гачками, її руки тремтіли, вона плуталася ще більше, ніж я, і весь час важко дихала.

— Що ви одягнете натомість, мадам? — запитала вона.

— Не знаю, — відповіла я, — не знаю.

Їй удалося розчепити гачки, і я виборсалася із сукні.

— Гадаю, мені краще побути наодинці, Клеріс, — попрохала я. — Чи не була б ти така люб’язна залишити мене саму? Не переймайся, я з усім упораюся. Забудь про те, що трапилося. Я хочу, щоб ти натішилася святом.

— Може, попрасувати вам сукню, мадам? — запропонувала вона, дивлячись на мене набряклими, залитими слізьми очима. — Я швиденько.

— Ні, — відмовила я, — не переймайся. Я б хотіла, щоб ти пішла… і, Клеріс…

— Так, мадам?

— Нікому… нікому не розповідай про те, що трапилося.

— Звісно, мадам, — вона знову вмилася слізьми.

— Не треба, щоб хтось побачив тебе в такому вигляді, — сказала я. — Піди до себе в кімнату й зроби щось зі своїм обличчям. Нема чого плакати, справді, облиш.

Хтось постукав у двері. Клеріс кинула на мене швидкий переляканий погляд.

— Хто там? — запитала я.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Беатріс. Вона одразу ж підійшла до мене — дивна, досить недолуга постать у східному вбранні, з браслетами, що брязкали на зап’ястках.

— Люба моя, — вигукнула вона й простягла до мене руки, — люба моя.

Клеріс вислизнула з кімнати. Зненацька я відчула себе втомленою й ні на що не здатною.