Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Ні, я нічого не хочу.

— Я мушу йти вниз. Джайлз каже, що там затримують обід. Ви впевнені, що я можу вас залишити саму?

— Так. І дякую вам, Беатріс.

— О, люба, не дякуйте. Якби ж я могла щось для вас зробити!

Вона на хвильку зупинилася перед моїм дзеркалом і попудрила собі обличчя.

— Боже, на кого я схожа?! — вигукнула вона. — Це кляте покривало з’їхало набік. Але вже нічого не вдієш.

Беатріс із шурхотом вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Я відчула, що, відмовившись зійти вниз, утратила право на її співчуття. Я повелася, як боягузка. Вона цього не зрозуміла. Вона належала до іншої породи людей. Жінки її раси були норовисті. Не такі, як я. Якби Беатріс опинилася на моєму місці, вона б одягла іншу сукню й повернулася зустрічати гостей. Вона стояла б поруч із Джайлзом і з усмішкою на обличчі віталася б із людьми за руку. Мені це було не під силу. Мені бракувало почуття гідності, бракувало характеру. Мене погано виховали.

Переді мною знову й знову з’являлися блискучі очі Максима на тлі його блідого обличчя, а також Джайлз, Беатріс і Френк, які стояли позаду й витріщалися на мене, мов манекени.

Підвівшись із ліжка, я підійшла до вікна й виглянула надвір. У трояндовому саду садівники оглядали гірлянди, перевіряючи їхню справність. Небо було бліде, кілька рожевуватих вечірніх хмаринок швидко плинули на захід. Щойно засутеніє, засвітять усі ліхтарі. У трояндовому саду поставлять столи та крісла для пар, яким захочеться посидіти на свіжому повітрі. До мого вікна долинав запах троянд. Чоловіки внизу спілкувалися і сміялися.

— Тут одна перегоріла, — почувся голос, — можеш передати мені маленьку лампочку, Білле? Одну з тих, синеньких.

Садівник вкрутив лампочку на місце. Він легко і впевнено насвистував популярну на той час мелодійку, і я подумала, що, можливо, сьогодні оркестр на хорах гратиме цю саму пісню.

— Готова! — сказав чоловік, вмикаючи й вимикаючи гірлянду. — Тут усе гаразд. Решта працює. Краще перевірити ті, що на терасі.

Насвистуючи мелодію, вони зайшли за ріг будинку. Як би я хотіла бути чоловіком! Пізніше ввечері він стоятиме зі своїм другом на алеї — руки в кишенях, кашкет на потилиці — і спостерігатиме, як до будинку під’їжджатимуть автомобілі. Він постоїть у юрбі працівників маєтку і згодом питиме сидр за довгим столом, відведеним для них в одному з кутків тераси. «Як у старі часи, еге ж?» — скаже він. Але його приятель, попахкуючи люлькою, похитає головою: «Ця нова пані геть не така, як наша місіс де Вінтер, вона зовсім інша». Жінка в натовпі поряд із ними погодиться: «Саме так». І вони закивають головами.

— Де наша пані? Сьогодні вона жодного разу не виходила на терасу.

— Не знаю, не впевнений. Я її не бачив.

— Місіс де Вінтер завжди була і тут, і там, усюди встигала.

— Авжеж, саме так.

А тоді жінка розвернеться до своїх сусідок і загадково їм кивне.

— Кажуть, вона сьогодні взагалі до гостей не вийде.

— Та невже?

— Саме так. Один слуга з будинку сказав мені, що місіс де Вінтер сьогодні цілий вечір не виходила зі своєї кімнати.

— Із дівонькою щось трапилося? Їй зле?

— Та ні, радше розсердилась. Кажуть, їй не сподобався костюм.

Різкий сміх і бурмотіння невеликого гурту.

— Вам коли-небудь доводилось таке чути? Та це ж ганьба для містера де Вінтера.

— Я б цього не стерпів, та ще й від такого дівчиська.

— Може, все це брехня?

— Істинна правда. У будинку лише про це й говорять.

Один скаже іншому. Той — сусіду. Посмішка, підморгування, знизування плечима. Спершу в одному гурті, потім — в іншому. І згодом це пошириться серед гостей, які ходять терасою та прогулюються галявиною. Пара, що за три години сидітиме на оцих кріслах у трояндовому саду під моїм вікном, обговорюватиме новину:

— Як гадаєш, те, що я чула, — правда?

— І що ж ти чула?

— А те, що вона зовсім не хвора. Вони жахливо посварилися, і тепер вона не хоче виходити!

— Он як!

Підняті брови, довгий присвист.

— Отож. Звісно, це досить дивно, тобі так не здається? Я маю на увазі, коли в людей зненацька безпричинно починає сильно боліти голова. Усе це доволі слизька тема.

— Мені здалося, що в нього був дещо похмурий вигляд.

— І мені також.

— Звичайно, я й раніше чула, що їхній шлюб не надто успішний.

— Ой, справді?

— Гм… Кілька людей так казали. Подейкують, він почав усвідомлювати, що припустився великої помилки. Знаєш, там і дивитися нема на що.

— Так, я теж чула, що в ній немає нічого особливого. Ким вона була?

— Ой, та ніким. Він підібрав її на півдні Франції. Вона працювала бонною чи щось таке.

— Боже правий!

— Отож. А коли подумаєш про Ребекку…

Я не зводила погляду з порожніх крісел. Рожевувате небо зробилося сірим. У мене над головою світилась Венера. У гаю за трояндовим садом пташки з тихим шурхотом мостилися на нічліг. На тлі неба ширяла самотня чайка. Я відійшла від вікна, повернулася до ліжка. Узяла до рук білу сукню, яку покинула на підлозі, і сховала її до коробки з обгортковим папером. Туди ж поклала перуку. Після цього пошукала в одній із шаф маленьку переносну праску, якою в Монте-Карло прасувала сукні для місіс Ван Гоппер. Вона лежала в глибині шухляди поруч із якимись вовняними светрами, що їх я давно не носила. Це була одна з тих універсальних прасок, які працюють від будь-якої напруги, тож я просто ввімкнула її в розетку на стіні. І почала прасувати блакитну сукню, яку дістала з шафи Беатріс, — повільно, методично, так само, як прасувала сукні місіс Ван Гоппер у Монте-Карло.

Допрасувавши, я поклала сукню на ліжко. Затим змила з лиця макіяж, який наклала для маскарадного образу. Розчесала волосся й помила руки. Одягла блакитну сукню й туфлі, які до неї пасували. Ймовірно, я знову стала такою, як колись, коли спускалася у фойє готелю разом із місіс Ван Гоппер. Я відчинила двері своєї кімнати й рушила коридором. Скрізь було тихо й спокійно. Здавалося, ніякого балу й немає. Я навшпиньки дійшла до кінця коридору й завернула за ріг.