Ребекка - Дафна дю Мор'є

— З вами все гаразд? — поцікавилась вона. — Ви страшенно бліда.

— Це тут світло таке, — пояснила я. — Під ним ніхто не виглядає рум’яним.

— Посидьте кілька хвилин, і вам стане краще, — сказала Беатріс. — Зачекайте, я принесу вам води.

Вона вийшла до ванної, брязкаючи браслетами, і повернулася, тримаючи в руці склянку води.

Я трохи відпила, аби їй догодити, бо нітрохи не хотіла пити. Вода з крана була тепла; Беатріс не дала їй збігти.

— Звісно, я одразу ж зрозуміла, що це — просто жахлива помилка, — промовила вона. — Звідки вам було про це знати? Ну звідки?

— Знати про що? — запитала я.

— Та про сукню, бідолашна моя, про портрет дівчини на хорах, який ви скопіювали. Так само під час останнього костюмованого балу в Мендерлеї зробила Ребекка. Один в один. Ця сама картина, ця сама сукня. Ви стояли там, на сходах, і на якусь страшну мить я подумала…

Вона не доказала й поплескала мене по плечі.

— Бідне моє дитя, як вам не пощастило! Звідки вам було знати?

— Я мусила знати, — тупо проказала я, не зводячи з неї очей, надто вражена, щоб усе зрозуміти. — Я мусила знати.

— Дурниці! Звідки вам було знати? Нам таке й на думку не спало. Просто ми були настільки шоковані, розумієте? Ніхто з нас цього не очікував, а Максим…

— Так, що Максим? — перепитала я.

— Бачте, він думає, що ви вчинили це навмисне. Ви ж закладалися, що здивуєте його, чи не так? Якийсь дурний жарт. Але, звісно ж, він просто не розуміє. Він був страшенно шокований. Я одразу ж сказала йому, що ви на таке не здатні й обрали цю картину помилково, що це просто жахлива помилка.

— Я мусила знати, — знову повторила я. — Це все моя провина, я не мала права цього не добачити. Я мусила про це знати.

— Ні, ні. Не хвилюйтеся, ви все зможете спокійно йому пояснити. Усе буде добре. Перші гості приїхали, якраз коли я піднімалася до вас. Наразі їх пригощають напоями. Усе гаразд. Я наказала Френкові і Джайлзу вигадати історію про те, що вам не підійшла сукня й ви дуже засмутились.

Я нічого не відповіла. Просто сиділа на ліжку, склавши руки на колінах.

— Що ж вам одягнути? — проказала Беатріс, підходячи до шафи й відчиняючи дверцята. — Ось. Як вам оця блакитна? Здається, чудова. Одягніть її. Ніхто не зважатиме. Хутко! Я вам допоможу.

— Ні, — відмовила я. — Я не спускатимусь.

Із нещасним виглядом Беатріс поглянула на мене, перекинувши блакитну сукню через руку.

— Але, люба моя, ви мусите, — у сум’ятті мовила вона. — Ви просто не можете не з’явитися на бал.

— Ні, Беатріс, я не спускатимусь. Я не зможу поглянути їм в обличчя після того, що сталося.

— Але ж про сукню ніхто не дізнається. Френк і Джайлз нікому й слова про це не скажуть. Ми вже вигадали історію. Із крамниці вам надіслали не той костюм, і він вам не підійшов, тож замість нього ви одягнете звичайну вечірню сукню. Усі вважатимуть, що це цілком нормально. На бал це жодним чином не вплине.

— Ви не розумієте, — промовила я. — Я не сукнею переймаюся. Річ узагалі не в ній. А в тому, що трапилося, в тому, що я накоїла. Я не можу змусити себе спуститися, Беатріс, не можу.

— Але, люба, Джайлз і Френк усе чудово розуміють. Вони вам співчувають. Та й Максим також. Просто спочатку він був шокований… Я поговорю з ним хвилинку наодинці й усе поясню.

— Ні! — скрикнула я. — Ні!

Беатріс поклала блакитну сукню на ліжко поруч зі мною.

— Сюди з’їдуться всі, — дуже схвильовано й занепокоєно проказала вона. — Якщо ви до них не вийдете, це буде дуже дивно. Не можу ж я сказати, що у вас раптово розболілася голова.

— А чому б ні? — втомлено сказала я. — Яка різниця? Вигадайте що завгодно. Ніхто на це не зважатиме, ніхто з них мене не знає.

— Ну ж бо, мила моя, — мовила Беатріс, гладячи мене по руці, — зробіть над собою зусилля. Одягніть цю чарівну блакитну сукню. Подумайте про Максима. Ви мусите вийти до гостей заради нього.

— Я весь час думаю про Максима.

— Що ж, тоді, звісно…

— Ні, — повторила я, кусаючи нігті й розхитуючись на ліжку. — Я не можу, не можу.

У двері постукав хтось іще.

— Ой лишенько, кого там, в біса, принесло? — запитала Беатріс, підходячи до дверей. — Хто там?

Вона відчинила. У коридорі стояв Джайлз.

— Уже всі приїхали. Максим попросив мене дізнатися, що відбувається, — пояснив він.

— Вона каже, що не вийде, — сказала Беатріс. — На Бога, що нам робити?

Я побачила, що Джайлз позирає на мене крізь відчинені двері.

— Господи, яке жахливе непорозуміння! — прошепотів він і відвернувся, спантеличений, зауваживши, що я помітила його погляд.

— Що мені сказати Максимові? — запитав він Беатріс. — Уже пів на дев’яту.

— Скажи, що їй зле, але вона спробує спуститися пізніше. Скажи, щоб не зволікали з обідом. Я зараз вийду й усе владнаю.

— Так, ти маєш рацію, — Джайлз знову крадькома зиркнув у мій бік, співчутливо, проте здивовано, не розуміючи, чому я розсілася на тому ліжку, і його голос зазвучав тихо, як, буває, говорять після нещасного випадку, чекаючи на лікаря. — Я можу ще чимось допомогти?

— Ні, — відповіла Беатріс. — Спускайся, я повернуся за хвилину.

Він послухався її й пішов геть, зашурхотівши своїм арабським вбранням. Я подумала, що це був такий момент, з якого, коли минуть роки, я сміятимусь, примовляючи: «Пам’ятаєте, як Джайлз перевдягнувся арабом, а Беатріс закутала обличчя покривалом і бряжчала браслетами на зап’ястках?» Час усе загладить, і це здаватиметься кумедним. Однак тоді мені було не до сміху. Тоді було не майбутнє, а теперішнє. Надто вже живе й надто реальне. Я сиділа на ліжку, щипаючи пухову ковдру та висмикуючи маленькі пір’їнки з дірочки в кутку.

— Не бажаєте бренді? — запитала Беатріс, роблячи останню спробу. — Я знаю, що