Містичний вальс - Наталія Очкур

— Що з ним? — кидаючись до своєї сукні, спитала вона. — Йому гірше? Боже, сподіваюсь, це не алергія. І не набряк легенів. І, Господи, скажи, що це не…

— Пані, — перебила її Зоряна, — з нашим володарем усе гаразд. Роман каже, він міцно спав усю ніч. Я розбудила вас… даруйте мені се зухвальство, та я просто подумала… це не займе багато часу, то чи не згодитесь ви… мені потрібна дружка, а нині нема нікого з моїх подруг, хто б ще не віддався. Ви ж не маєте мужа?

Та як тобі сказати.

— Ні, — Лана перестала метатись по кімнаті, мов курка, якій відтяли голову. — Не маю. А що треба робити? Які мої обов’язки?

— Ви згодні? — просяяла Зоряна.

— Дивлячись, на що.

— Ви все зрозумієте. Це нескладно. Я зараз… на хвилинку!

Зоряна, куди б вона там не бігала, дійсно впоралась дуже швидко і повернулась, тримаючи в руках випрану одежу Лани, саме в ту мить, коли дівчина, сидячи на ліжку, натягувала на ноги постоли.

— Не треба, — покоївка подивилась на свою пані з поблажливим жалем так, як, мабуть, дивилась на свою трирічну доньку, коли та робила щось неправильно і не усвідомлювала цього через малу кількість літ, прожитих на світі. Дурне теля не прив’язане, говорив той погляд. — Не взувайтесь, пані. Ми повинні бути босими, щоб без перешкод живитись силою Матері-Землі.

— Справді? — Лана послухалась і, відкинувши постоли, стала стопами на чомусь теплу кам’яну підлогу. — А як Мати-Земля, дуже задоволена з того, що по її тілу вічно хтось топчеться?

Зоряна опустила очі і якось дивно всміхнулась.

— У вас є діти, моя пані?

— Ні.

Кляте горло, немов мохом поросло! Як важко виштовхуються з нього слова!

— Так я й думала. Вам уже років двадцять, чи не так?

Зоряна, як істинна жінка, куди ближче, ніж Борислав, підійшла до визначення справжнього віку Світлани.

— Десь так.

— Погано. Дуже погано, що у вас і досі немає діточок, проте ви ще встигнете, якщо поквапитесь. Зробіть це прямо зараз і все владнається.

— Зробити що?

— Малятко.

Зоряна не стояла, склавши руки — упродовж цієї чудернацької розмови вона допомогла Лані надіти сорочку та зав’язати пасок на рясній спідниці; дерев’яним гребінцем розчесала їй довге, до колін, кучеряве волосся, обвила її шию намистом і закріпила на голові своєї пані вінець. Тепер Світлана виглядала достеменно так, як тим ранком, коли увійшла в місто.

— Вибач, Зоряно, та я…

— Поки ви замість дитяти плекаєте свій біль, вже не знаю, від чого чи від кого він народжений, у вашому житті не станеться нічого хорошого. І якби у вас було дитя, ви ніколи б не поставили того питання, про нашу Землю. Коли твоя кровиночка ще мала, і ти, лежачи навзнак, тримаєш її за руки, а вона тупцяє крихітними ніжками по твоєму животу, тобі не боляче, це як поцілунок світла, і ти смієшся від повноти життя. Безумовно, якщо дитина виросте і в сімнадцять літ надумається бігати по матері, тій уже буде не смішно, а боляче. Колись ми, люди, станемо дорослими, і неодмінно завдамо болю нашій Праматері. Колись — та не тепер. Поки ми ще малі. Земля ще сміється.

Щось є в цих словах, думала Світлана, босоніж перетинаючи той самий підвісний міст, який привів її у цю фортецю. В тому часі, звідки вона, Земля давно не сміється, а стогне, вмиваючись кривавими сльозами. І наскільки ще вистачить терпіння у Праматері, як довго вона буде карати своїх нерозумних дітей, вибухаючи вулканами, заливаючись повенями, палаючи гнівною спекою і обдаючи крижаним холодом, перш ніж знищить їх остаточно, і сама загине разом із ними? Лана роздумувала про це і тоді, коли вони із Зоряною, яка так і не вдягла нічого, окрім тієї напівпрозорої сорочки по самі п’яти, в якій будила «свою пані», вийшли на квітуче поле і спустились до річки, холодна вода якої застудила короля. Зблизька Змійка, з обох боків оздоблена жовтими смужками дрібненького піску, видавалась не такою вже й вузькою, і, якщо витримувати до кінця порівняння з рептилією, скидалась радше не на тоненького вужика, а на ситого, лінивого удава, що перетравлює їжу, марно намагаючись зігріти численні кільця свого холоднокровного тіла під пекучим літнім сонцем. Утім, сонце ще не зійшло — воно лиш’ окреслило небосхил багряною лінією, немов поклавши пунктирні стібки там, де за кілька хвилин мав з’явитися рівний рожевий шов першого сонячного промінця.

— А чому на тобі немає ніяких прикрас? — пошепки поцікавилась Світлана у Зоряни. — Навіть сукні пристойної немає, не кажучи вже про весільну?

— А чому ви шепочете? — доволі голосно озвалась покоївка. — Боїтесь розбудити Світло? Не бійтесь, ви ж бачите, воно прокинулось, воно народжується. Богиня Ночі вже пішла. А ось і Рада Старійшин! — екзальтовано вигукнула Зоряна. — А Роман разом із ними чи ні? Ви його зрите?

— Зрю, — відказала Світлана, подумавши, що всі її київські друзі — а чи були це, власне, друзі, чи просто знайомці, колеги? — зі сміху померли б, зачувши від неї такі стародавні звороти. То чому ж вона почувається так, ніби ці слова жили, дрімаючи, у глибинній пам’яті її єства, і прокинулись, дочекавшись слушного часу? —