Містичний вальс - Наталія Очкур

«Сяка-така одежина», роздобута Зоряною, виявилась розкішною прямою сукнею з чорного оксамиту, такою важкою, що Лана, одягнувши її прямо на сорочку, враз відчула, як під тою вагою вирівнюється спина. Довгі рукави Зоряна перехопила на зап’ястках срібними браслетами шириною ледве не до ліктів, і намагалась ще підперезати Світлану, та тій вдалося відбитися, водночас поспіхом натягуючи постоли.

— Не проводжай мене. Я вивчила дорогу.

З цими словами Лана зникла в надрах коридору.

Вона чомусь була переконана, що з опочивальні короля стурбовані піддані знову зробили караван-сарай, і знову поспішила з висновками, бо кімната була порожня. Король дрімав, накритий уже не вовчими кожухами, а простим рядном; біля ложа стояла глиняна таця, а на ній — миски із залишками вечері. Світлана нахилилась над їжею — яблука, абрикоси, сир, якась варена птиця — курка чи індичка, молоко в кухлі… те, що треба. Легкі, поживні страви. Навіть дієтолог не впорався б краще. Цікаво, хто складав меню?

— Роман.

— Ви не спите? — здригнувшись, Лана кинулась до хворого. — Що ви сказали?

— Це Роман вирішував, що дати мені на вечерю. Ви з ним, здається, одне одного не злюбили?

— А чого мені з ним любитись? Я ж не…

Дівчина прикусила язичка, не бажаючи завчасно виказувати юну покоївку, проте король з усмішкою закінчив:

— Не Зоряна.

— Ви так само обізнані і в державних справах, як в сердечних ділах підданих? — холодно спиталась вона, навіть собі самій не пояснивши, чим викликане її роздратування. Якщо Зоряна і Роман вкладали у свої погляди хоча б десятину тієї жаги, яка звучала у їхніх словах, тільки сліпий не помітив би, що вони почувають одне до одного. Невже вона казиться тому, що король не сліпий? Проте монарх не розгнівався і відказав:

— Надіюся, що так. Крім того, ці двоє так і димилися, одне на одного глядячи. Бідний Ромко божеволів. До чого вони домовились?

— Наскільки я зрозуміла, до весілля, — витягаючи з торбинки чергову ампулу, зізналась Світлана. Король по-хлоп’ячому присвиснув.

— Не пройшло і двох років. Я радий за них. Вам відомо, що в цій сукні ви схожі на богиню Ночі?

— А вам відомо, мій володарю, що ви схожі на абсолютно безвідповідального, байдужого до свого здоров’я короля? Я мала бути в цій кімнаті ще зранку!

— Ви втомились, — сказав король і закашлявся. — Я тільки хотів, щоб ви перепочили.

Лана суворо насупила брови.

— А я хочу, щоб ви одужали. Закрийте очі.

— Навіщо? Я знаю, ви будете штрикати мене отією голкою, котра у вас у руці. А що воно дає?

— Ця голка, — присівши на краєчок ложа так, ніби її місце було там довічно, пустилася в пояснення Лана, — усередині порожня. Я наповнюю її…

— Зіллям.

— Зіллям, — погодилась вона. — Потім за допомогою ось цього поршня, — Лана зробила паузу, чекаючи питань, та слово «поршень» таких у короля не викликало, — я вводжу зілля у вашу кров. Так воно діє швидше і ефективніше, ніж якщо його пити. Вас ще щось цікавить, мій пане?

Король сказав «ви» — чи то їй здалося? Може, шелестіння вітру за вікном збило її з пантелику? Як би там не було, перепитувати Лана не збиралась, тому вдала, що нічого не почула.

— Чудово. Тоді повертайтесь до мене боком.

— Яким? — насмішкувато уточнив король, і від тієї немудрої провокації Світлану раптом розібрав сміх.

— Повертайте до мене сідниці, мій пане, і мовчіть, бо я озброєна!

Хто б міг подумати, закриваючи шприц ковпачком і ховаючи його в торбинку, думала Лана, що подібні звертання будуть злітати з її вуст так легко, ніби вона вживає їх щоденно? Мій пане, мій володарю, мій королю — в тому світі, із якого вона прийшла, хтось колись вирішив, що вони підлабузницькі, принижуючі людську гідність, раболіпні, холуйські… Яка маячня! Хіба повага до високого сану, до великого покликання і тяжкої ноші водночас може бути холуйством? І хіба звертання на кшталт «гей, ти, ходи сюди, як тебе там, не пам’ятаю» є неодмінною ознакою щирої дружби? Чомусь їй вірилось, що в цій безіменній для неї країні король із гідністю несе тягар влади. Лана поклала долоню на високе чоло монарха — воно було ледь теплим. Її пацієнт дихав хрипкувато, але більш-менш рівно. Він заснув.

— Ще трошки — і ми остаточно переможемо, — прошепотіла дівчина не так йому, як собі. — Ми дамо їй відкоша, мій володарю, тій проклятущій недузі, яка думає, що вона всесильна.

Світлана вже йшла до виходу, та й у покоях було надто темно — вона ніяк не могла б помітити задумливу, ніжну усмішку, що з’явилась на вустах короля.

Цього разу її розбудили вчасно і без будь-яких прохань. Ще навіть не світало, коли Зоряна, в одній сорочці ставши над «пані», як вона вперто називала Світлану, заходилась термосити її за плече. Ледь розліпивши склеєні сном повіки — їй марилось, що вона вдома, у Києві