Містичний вальс - Наталія Очкур
Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого — жива!
— Дякую, Світозаре, за турботу, — ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, — але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?
— Це погроза?
— Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, — навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся — здається, хтось зі старійшин. — Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?
— Коли треба знову давати йому твоє зілля? — уточнив Світозар. Лана замислилась.
— Через три години.
— Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.
— Заодно покажеш нам і те, як ти вариш зілля і де його тримаєш, — устряв Роман. — Бо я щось не бачу тут ніяких слоїків, ні глечиків, нічого… покажеш?
— Авжеж, — із сарказмом запевнила вона. — Може тобі, раднику, і стриптиз показати?
Вже в передпокої до неї донеслося стурбоване:
— Що? Що показати? Що таке «стриптиз»? Про що вона говорить?
Коридор, який вів до королівської опочивальні, нею, як з’ясувалось, не закінчувався, а, завертаючи трохи ліворуч, вів нагору, до крихітної кімнати, в яку Лану завела та сама дівчина, що приносила вечерю. Ця кімната не мала передпокою, ложе в ній було вузьким, майже келійним, а одне-єдине вікно хоч і давало вдосталь світла та свіжого повітря, все ж було не таким широким, як у покоях короля. Біля ліжка стояв грубо збитий, низький дерев’яний стіл, на ньому глечик із водою і глибока миска. Тут же лежав шмат білого полотна.
— Бажаєте вмитися, пані? — перегинаючись удвоє, спитала дівчина, і Лана, поглянувши на неї, відзначила, які в малої червоні, запалені очі. Учора вона цього не помітила.
— Що з тобою? — не відповідаючи, поцікавилась вона. — Щось болить?
— Я цілком здорова, моя пані, — пробелькотіла та, задкуючи з кімнати і вклоняючись на ходу. Світлана їй не повірила.
— То чому ти ховаєш очі? Поговори зі мною. Дивись на мене і відповідай — що сталося?
— Це все через мене, — очі підвести дівчина так і не наважилась, проте задкувати до дверей припинила. — Це все моя вина.
— Яка вина?
— Я мати Римми.
— Якої Римми? А, так, малої потопельниці, що її врятував король! Але як… тобто скільки тобі років?
— Багато, пані. Сімнадцять.
— Дійсно, стара. І як тебе звуть?
— Зоряна.
— Прекрасне ім’я. І скільки ж років твоїй донечці, Зоряно?
— Чотири.
— О, Небо! То ти народила її в…
— У тринадцять років. Це пізно, я знаю, — руки Зоряни нервово м’яли край фартуха, — та я безприданниця, сирота. Хто б мене взяв? Якби не король… коли я стала покоївкою в замку, він поклав мені хорошу платню, дав посаг… і ось як я віддячила йому, — сердешна, вже не стримуючись, залилась гіркими сльозами. Лані ставало все цікавіше.
— І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?
— Та що ви таке кажете? Я…
— Де ти взагалі була, коли це все сталось?
— Тут, в покоях. На службі.
— А хто приглядав за донькою?
— Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…
— Упала у річку.
— Так.
— Коли там гуляв король?
— Так, пані.
— І він врятував її?
— Саме так.
— А потім захворів.
Очі Зоряни знову затягло сльозами.
— Тепер і ви бачите — це я у всьому винна.
— Я бачу тільки, — карбуючи слова, відказала Лана, — що ваш король — справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі — на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.
— Що прискорило?
— Він усе одно захворів би — так чи інакше, — терпляче розтлумачила Світлана. — Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.
— Дивні ви, пані, — схлипуючи, зауважила Зоряна. — Зовсім не схожі на чаклунку.
І ця туди ж.
