Містичний вальс - Наталія Очкур

— Прекрасні клятви, — зауважив Світозар, ні до кого не звертаючись, але чомусь поближче підійшов до Лани. — Одні з найкращих на моїй пам’яті.

— Так вони, — від здивування Світлана спіткнулась, — щоразу різні?

— Звичайно, — видно було, що Світозар теж здивувався, більше того, він вражений, як може бути вражена людина, котрій сказали, що дощ іде із землі і падає на небо. — А як же інакше? Кожен промовляє свої слова, кожен говорить за себе.

— І всі клятви віршовані?

— Віршовані? О, так, ти маєш на увазі, милозвучні? Само собою. Тільки так говорять закохані серця. Але питання твої дивують мене, чужинко. Де ти чула універсальну клятву?

— На сході, — втрутився один із трьох братів — Давид, здається, — нині кояться дивні речі. Слід доповісти про це королю.

— Якщо він одужає, — оговорив Мстислав.

— Я не зі сходу, — Лана вирішила внести нарешті ясність у плутане питання про місце, з якого вона прибула, а заодно, якщо вдасться, і про те, куди вона прибула. — Я з півночі.

— На півночі немає наших земель, — суворий тон Світозара мав значити тільки одне — «Ти знову брешеш». Лана відчула гостру потребу огризнутися.

— А хто сказав вам, що я з ваших земель? Не я, принаймні. Ви мене і не питались, самі все вирішили за мене. В цьому і полягають функції Ради Старійшин?

— Тобі краще піти звідси, коли видужає король, — висловився Горислав. — Ти чужа тут, чаклунко.

— Уже «коли»? Не «якщо»? — Світлана іронічно підвела ліву брову — цей сатанинський порух свого часу здобув їй неабияку популярність у рідному інституті. — Я можу піти хоч зараз — Рада Старійшин за своїм впливом на здоров’я короля цілком може прирівнятись до дії проносного!

Що таке проносне, тут, видимо, також не знали, проте суть Ланиної погрози вхопили дуже точно. Горислав підозріло швидко відказав:

— Та ні, я мав на увазі, залишайся, скільки завгодно, я не…

— Якщо говорите «забирайся», маючи на увазі «залишайся», дуже цікаво було б почути, що ви кажете, маючи на увазі «йди геть»!

Суперечка увірвалась, бо біля брами, до якої, за обміном шпильками, вони дійшли якось непомітно, їх перейняв Борислав. Обличчя юного чатового сказало Лані все, чого вона чути не хотіла і дуже боялась все ж таки почути:

— Мерщій! Володарю дуже погано! Він задихається!

Уже вдруге така жадана для Лани неквапна прогулянка вулицями містичного міста перетворилась на божевільний гін, в якому дівчина була і мисливцем, і псом, а здобиччю виступало нестримне прагнення перемоги. Від швидкого бігу в Лани забився віддих; вона ледь не впала — від поцілунку з бруківкою її врятувала сильна рука Світозара, що підхопила дівчину під лікоть. Масивні срібні підвіски вінця били Світлану по скронях, і біль, що народжувався від тих ударів, пульсував гарячими поштовхами десь у надрах мозку. Вона намагалась зняти вінець на бігу, та куди там-то було неможливо без допомоги збоку; срібний обруч перетворився на чудернацький терновий вінець, який впивався в її беззахисне чоло гострими шипами безпомічності і туги. Та куди більшого болю, аніж сей, фізичний, їй завдавала думка про те, що король помре. Помре… о, святе Небо, а вона навіть не знає, як його звуть! І чи хоче знати? Чи хоче вона взагалі вважати все, що коїться з нею, реальністю? Адже це сон! Сон, у якому закохані приносять віршовані присяги одне одному, сон, де трави на лузі сягають пояса, а в старовинних фортецях, де насправді мешкають тільки привиди та співробітники краєзнавчих музеїв, живуть реальні, із плоті і крові, люди, кожен — зі своїми мріями, надіями, сподіваннями… Сон, в якому з нею розмовляє Господь, а вона намагається вилікувати короля країни під назвою «Небуття». Якийсь огидний, писклявий голос озвався в ній: а чому ти так поспішаєш? Ну, помре той монарх, якого ти гаразд і не знаєш, і що? Насправді ти ж добре розумієш, що його немає на світі — нічого немає. Переконайся для початку, чи існуєш ти сама. Тобі нічого не буде, якщо не вдасться вилікувати короля — ти взагалі не лікар! Отямся, відступись! Лана підняла руку, на ходу відмахуючись від того мерзенного писку, і його заступив тихий голос короля: «Я гадав, що ви мені наснились». На очі їй навернулись сльози.

До передпокою королівської опочивальні Лана влетіла зі швидкістю гарматного ядра. Від неї відстав навіть Світозар, хоча його широкі розмашисті кроки могли б зробити честь будь-якому чемпіонові зі спортивної ходи.

— Пустіть мене, — тільки впершись носом у груди тому товстому блондинові, котрий перевіряв королівський пульс, Лана помітила, що на порозі хтось стоїть. — Я хочу бачити його! Що з ним? Він дихає? Пустіть!

— Пуста тривога, мій пане, — товстун, із деяким зусиллям утримуючи Лану за плечі на безпечній для себе відстані, все ж звернувся до Світозара, який щойно увійшов і дивився на Світлану якось дивно — чи то зі співчуттям, чи то з осудом. — Наш володар прокинувся, в нього все добре. То один із чатових не розібрався, що до чого, і прийняв за задихання… одним словом, все гаразд.

Якби блондин не тримав її, вона б неодмінно повалилася з ніг, бо від полегшення її охопило повне безсилля. Все тіло стало наче ватяним, ніхто