Містичний вальс - Наталія Очкур

— Гонорові. Вони несуть знання…

— Куди?

— І не зважають на нижніх. А ви… ви так до мене ставитесь, ніби я вам рівня!

— Зоряно, — Лана опустилась на ложе, бо втома навалилась зненацька, і ноги її затремтіли, — а де твій муж?

— Загинув. Я вдова. Ви ж бачите — в мене одна коса.

— І що це означає?

Зоряна поглянула на Світлану з деяким острахом.

— Що я вдовію.

Дуже плідна розмова.

— І ти сама у всьому світі?

— У мене є Римма. А у вас?

— А в мене нема нікого. Тому я не рівня тобі, дівчино. Ти вища за мене.

Що на таке відповідати, Зоряна не знала. Вона взяла шмат полотна зі столика, покрутила його в руках, поклала на місце і провела пальчиком по глиняному боку миски.

— Ви точно не бажаєте вмитися?

— Я бажаю провалитися. Крізь землю, — буркнула Лана, проте все ж підвелась і ополоснула обличчя водою зеленуватого кольору з ніжним трав’яним ароматом. — Що тут?

— Відвар ромашки, м’яти та любистку. А в глечику — чиста вода. Давайте я зіллю вам. Чудово. Навіть личко посвіжішало. А якою ви були у дитинстві?

— Тихою, — спостерігаючи, як Зоряна дістає зі скрині, що стояла в кутку біля ложа, чисту білу сорочку довжиною до п’ят, відгукнулась Лана. — Я ніколи не впала б у річку лише тому, що обходила всі водойми десятою дорогою. Я була мрійницею, маленькою фантазеркою, дуже замкненою у собі, і мама весь час турбувалась, чи не задумую я якусь каверзу. А потім я виросла і…

І встругнула таку каверзу, що мамі й не снилося.

Боже, якщо не хочеш допомогти мені вибратися звідси, то краще залиш у спокої зі своїми коментарями. Подивись ліпше, може, десь іде футбольний матч.

А що, тобі тут не подобається? Так уже хочеться звідси вибратись?

Лана зблідла і обірвала мову. Зоряна дивилась на неї з тривогою.

Господи, ти ж не збираєшся лишити мене тут назавжди? Чи… збираєшся?

Та ні, я просто так спитався.

— А потім ви виросли і що?

— Стала дуже моторною, зовсім не такою, як була в дитинстві, — зізналась Лана, розводячи руки, щоб Зоряна без зусиль могла зняти з неї запаску. Її вінець — широкий срібний обруч з п’ятьма крихітними круглими підвісками, що спадали на чоло, і двома крупними, що майже повністю закривали вушка, вже лежав на столі, і Лані залишалось тільки чудуватися тому, звідки він узагалі взявся на її голові, а також тому, як вправно зняла його Зоряна. Як це, виявляється, приємно, коли хтось опікується тобою, няньчиться з тобою, і навіть якщо це робиться, як то кажуть, за службовим обов’язком, все одно — приємно. — Тільки не знаю, чи зраділа цьому мама.

Знаєш, знаєш. Нічого вона не зраділа. Навпаки — жахнулася.

— Ось так, — спритно, одним рухом натягнувши на Лану сорочку, промовила Зоряна. — А тепер лягайте і спробуйте заснути. Я підніму вас, коли скажете.

— За дві години. Ні, за дві з половиною.

— Добре, пані. Я можу йти?

— Можеш, тільки я не пані. Мене звуть Лана.

Пригадавши свою суперечку зі Світозаром, повне ім’я вона вирішила не називати. Зоряна, тримаючи в руках її одежу, всміхнулась і кивнула.

— Я це запам’ятаю.

Світлана поклала голову на згорнуте рядно, що правило їй за подушку, подумала, що, мабуть, не зможе спати на цих шкурах — її ложе, на відміну від ліжка короля, було закидане не вовчими, а лисичими шкурами — заснула в ту ж мить, як стулила повіки.

Прокинулась Лана від того, що в кімнаті кублились, згущалися сутінки, а в них над нею стояли дві тіні. Обурена, що її так і не розбудили, Лана хотіла озватись, та одна з тіней голосом радника зауважила:

— Королю дійсно стало краще — набагато. Жар спав, і дихати легше.

А друга, котра була Зоряною, відказала на те:

— Ця жінка послана нам Світлом.

— Можливо. Хтозна.

— Ви сумніваєтеся в ній, мій пане?

— Я намагаюсь захистити володаря, тільки й усього.

— Вона не завдасть йому шкоди.

— Я за цим простежу. Зоряно…

— Бажаєте ще чогось, мій пане?

— Так, — голос Романа, в