Містичний вальс - Наталія Очкур
— Тоді називайте мене як завгодно. Або ніяк. Де ваш хворий?
— Я — голова Ради Старійшин, — раптом сповістив Світозар, і Світлана придивилась до нього пильніше.
— Щаслива це чути, — сказала вона і несподівано вклонилась. Як це вийшло, Лана не знала, бо ніколи нікому не кланялась, і навіть у церкві під час служби обмежувалась легким нахилом голови, проте Світозар лишився задоволеним. — А де власне Рада?
— Біля ложа короля.
— Ви дозволите мені приєднатись до шановного зібрання?
— Проходь, — Світозар вказав рукою на завішаний полотном дверний проріз ліворуч від себе. — Якщо хочеш, я виведу всіх.
— Це було б непогано, — усміхнулась Лана.
Опочивальня короля була невеликою, десь близько десяти квадратних метрів, кімнатою, майже всю площу якої займало ложе. Два вікна в стіні пропускали достатньо і світла, і повітря, проте через скупчення людей атмосфера в спальні була задушливою. Окрім щонайменше сімох сивочубих дідів, які різнились між собою лише довжиною вусів, Лана нарахувала ще кілька парубків з охорони — білявих, струнких і юних, одного товстого, але теж білявого дядька, що тримав короля за зап’ясток, напевно, відстежуючи пульс, і темноволосого, опецькуватого чоловіка, на вигляд років тридцяти, із владним, стриманим обличчям та розумними, не без єхидства, темно-сірими очима, який, однак, відразу їй не сподобався. Вся ця людська маса скупчилась на п’ятачку розміром зо два квадратні метри і переговорювалась, джерготала, розмахуючи руками, мов дивовижний схвильований спрут, чиї щупальця знаходяться у безперервному русі. Короля Лана не бачила — надто багато спин затуляло їй панораму, проте його рука, піднята лікарем, з короткими нігтями сказала про його стан більше, ніж усі слова світу. Нігті на ній були фіолетовими. Розштовхуючи чоловіків, Лана спробувала пробитись до ложа.
— Дозвольте.
Звук її голосу подіяв на мужчин якось дивно — всі замовкли і в повній тиші було чутно тільки поверхневе, із характерним кректанням, дихання короля. Доки Світозар, виконуючи свою обіцянку, ледь не силою виштовхував присутніх із спальні, Лана дісталась-таки до хворого, відзначивши і синюватість обличчя, і губи, обметані лихоманкою, і тахікардію — пульс короля, коли тонкі пальчики Лани зімкнулись на його зап’ястку, ледь не прорвав шкіру; від потужних поштовхів її пучки отримали масаж. Світлана поклала долоню на чоло короля і тихо скрикнула — так можна було й опектися. Хворий марив — він незв’язно бурмотів щось про небо і біль, і пашів, мов пічка, що довго палилась. Звісно, Лана була всього лиш провізором, фармацевтом, а не лікарем, проте про пневмонію знала багато. Дуже багато — куди більше, ніж їй хотілося б. І зараз, дивлячись на короля, який відкашлював іржаву, коричнево-червону мокроту, в піднесений темноволосим чоловіком рушник, відчуваючи дотиком сухість шкіри, вона тихо промовила до себе:
— Кінець стадії приливу, самий кінець, або початок стадії розпалу.
У спальні, крім неї, залишились Світозар і чорнявий чужинець — так Світлана подумки іронічно охрестила повненького незнайомця, який серед цього моря блондинів виглядав дещо провокаційно. Брюнет — чи ні, його волосся не було чорним, як у неї, радше, темно-каштановим, блискучим і дуже чистим — позирав на неї не просто підозріло, а з якоюсь підозрілою ненавистю, проте мовчав, опускаючи компрес зі згорнутої в кілька шарів тканини в полумисок із водою, що стояв на кострубатій дерев’яній табуретці біля ложа.
— Висихає за мить, — поскаржився він Світозару і, не втримавшись, додав. — Хто вона?
— Чаклунка. Хіба не бачиш?
З чого вони всі бачать, що вона чаклунка, Лана второпати не могла. Та це й не мало значення. Потім.
Вона спитає у них потім, коли все минеться. Коли цей нещасний, що лежить перед нею, вкритий вовчими шкурами, і марить, підведеться, вона буде вести довгі бесіди і ставити питання. А тепер треба діяти. Наосліп. Лана не знала, чому, але вона аж сліпнула від бажання врятувати короля. Вона не могла зробити аналіз мокроти, щоб виявити збудника хвороби, і навіть звичайна флюорографія була для неї істинним дивом, не кажучи вже про рентгенографію. Вона могла лише покластись на те, що збудник пневмонії у короля бактеріальний, не загартований антибіотиками, а сам хворий і знати не знає, що таке алергія. Діти природи — вони тут, схоже, живуть натуральним життям. Благословенна наука хімія ще не розпростерла над ними свої доленосні крила, схожі на аверс і реверс медалі, нерозлучні, мов користь і шкода, спасіння і смерть. Лана згадала про перкусію і повернулась до чоловіків.
— Розкрийте його.
— Ні, — відрізав брюнет. — Йому холодно, він тремтить.
— Йому так холодно, що ваша ганчірка скоро задимиться, — Лана теж вміла бути безжальною. — Робіть, що я кажу, це на кілька хвилин.
Чорнявий бунтар неохоче підкорився.
Вистукуючи пальцем по порослих густим рудуватим волоссям грудях короля, Світлана уважно дослуховувалась до його дихання і згадувала, як вічність тому вивчала з Сергійком метод перкусії — за компанію. Власне кажучи, він учив її, згадуючи все, що з приводу цього діагностичного методу казав його наставник, професор медицини і знаний на весь Львів пульмонолог.
— Навіщо це мені? — сміялась вона. — Я провізор, а не лікар. Крім того, існує рентген.
— Ми надто покладаємось на сучасну техніку, — повчально відгукнувся Сергій. — Прогрес — це прекрасно, але залежати від машин повністю не можна. Що то за ескулап, котрий не може поставити діагноз без ультразвуку та енцефалографа? От уяви собі, що ти опинилась там, де нема ніякого рентгену.
—