Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Твій будинок зовсім не годиться для прийому гостей, — відрізала вона одразу ж, — тим паче, для такої жінки, як графиня — як місіс Ешлі. Бачиш, ніяк не можу припинити називати її графинею, якось саме виходить. Чому, Філіпе, там за двадцять років не жила жодна жінка? В якій кімнаті ти її розмістиш? А подумай-но про пил! Не лише нагорі, а й у вітальні. Я помітила його на тому тижні.

— Це все неважливо, — відповів я нетерпляче. — Вона може прибрати й сама, якщо їй так цього хотітиметься. Чим гіршим їй здасться будинок, тим краще для мене. Хай пізнає те безтурботне щасливе буття, яким ми жили з Емброузом. Не те що на її віллі…

— О, ти дуже помиляєшся, — вигукнула Луїза. — Не можна, щоб вона вважала тебе грубим неуком, таким, як ті робітники на полях. Цим ти поставиш себе в невигідне становище ще до того, як заговориш до неї. Не забувай, ця жінка все життя провела на континенті, вона звикла до розкошів, до безлічі слуг — кажуть, слуги в них там куди кращі за наших — і вона точно привезе з собою чимало суконь, прикрас, а не тільки речі Емброуза. Вона стільки чула від нього про цей будинок, що очікуватиме на щось пристойне, таке ж, як її вілла. А якщо все лишити брудним, запиленим, смердючим, мов собача будка — ти ж не хочеш, щоб вона побачила будинок таким, Філіпе, заради Емброуза, не хочеш?

Дідько, я розізлився.

— Що, в біса, ти маєш на увазі, — сказав я, — чому це мій будинок смердить, мов собача будка? Це чоловічий дім, простий та затишний, і, поможи Боже, він лишатиметься таким завжди. Ні Емброуз, ні я ніколи не купували модних меблів чи химерних прикрас, які розбиваються, падаючи на підлогу щоразу, як зачепиш їх коліном.

Луїзі вистачило чемності зобразити розкаяння, ба більше, вона здавалася присоромленою.

— Пробач мені, — сказала вона, — я не хотіла тебе образити. Я знаю, ти любиш свій дім, і він завжди мені подобався й буде подобатися. Та я кажу, що думаю про те, як його утримують. За стільки років нічого нового, у ньому немає нічого приємного, йому бракує — що ж, не ображайся, та йому бракує затишку.

Я уявив яскраву охайну вітальню, де вона змушувала мого хрещеного батька сидіти вечорами, і знав напевно, що саме обрав би — як, мабуть, і він, — якби мусив обирати між нею та моєю бібліотекою.

— Гаразд, — сказав я, — забудемо про брак затишку. Емброуза будинок влаштовував, влаштовує й мене, і на кілька днів — чи на який там час вона вирішить ушанувати мене своєю присутністю — він влаштує й мою кузину Рейчел.

Луїза похитала головою.

— Ти просто безнадійний, — сказала вона. — Якщо місіс Ешлі така, якою я її уявляю, їй вистачить одного погляду на будинок, щоб піти шукати притулку в Сент-Остеллі або ж у нас.

— От і чудово, — відповів я, — щойно я з нею закінчу.

Луїза здивовано поглянула на мене.

— І ти дійсно посмієш ставити їй запитання? — спитала вона. — З чого почнеш?

Я знизав плечима.

— Не можу сказати, доки не побачу її. Впевнений, вона спробує викрутитися погрозами. Або ж розіграє цілу призму емоцій, буде непритомніти, впадати в істерику. Та цим мене не проймеш. Я буду спостерігати за нею й отримувати насолоду.

— Не думаю, що вона вдасться до залякувань, — сказала Луїза, — чи до істерик. Вона просто велично зайде до будинку і візьме його під свій контроль. Не забувай, швидше за все, вона звикла віддавати накази.

— Тільки не в моєму домі.

— Бідний Сікомб! Я б усе віддала, аби побачити вираз його обличчя. Вона кидатиметься в нього речами за кожної примхи. Знаєш, італійці дуже пристрасні, такі запальні. Про них завжди так говорять.

— Вона лише наполовину італійка, — нагадав я їй, — і я впевнений, Сікомб цілком у змозі впоратися з проблемами. Може, три дні йтиме дощ, і вона весь час лежатиме в ліжку з ревматизмом.

Ми сміялися в альтанці, мов двійко дітлахів, та на серці в мене було зовсім не так легко, як могло здатися на перший погляд. Запрошення викликом витало в повітрі, і, гадаю, уже тоді я про нього жалкував, та все ж не сказав про це Луїзі. Ще більше почав я жалкувати, коли повернувся додому й роззирнувся навколо. Святі небеса, яке безрозсудне рішення, і якби не гордість, я б повернувся до хрещеного батька й попрохав би не додавати в листі до Плімута повідомлення від мене.

Що, в біса, робити з цією жінкою у своєму домі? Що їй казати? Як до неї ставитися? Якщо слова Рейнальді звучали правдоподібно, усе сказане нею буде в десять разів правдоподібніше. Прямий напад може не спрацювати, і що взагалі мав на увазі той італієць, коли говорив про наполегливість і про жінок, які вміють боротися? Якби вона була криклива, груба, гадаю, я б знав, як затулити їй рота. Чолов’яга з однієї з ферм зв’язався якось із такою, вона хотіла судитися з ним за порушення обіцянки, і вже незабаром я відіслав її назад до Девона, звідки вона й приїхала. Та як мені впоратись із жінкою підступною й улесливою, з високими грудьми та з поглядом безневинної вівці? Я вважав, що зможу. Зустрічав таких в Оксфорді, і я завжди знаходив потрібні слова, подекуди вкрай грубі, якими можна було відіслати їх назад до тих нір у землі, звідки вони виповзли. Ні, враховуючи всі факти, я був більш ніж упевнений, я знав точно: коли говоритиму зі своєю кузиною Рейчел, слова знайдуться самі. Та ось у чому суть: підготовка до її візиту — вдавана чемність, за якою слідуватиме заклик до зброї.

На моє превелике здивування, Сікомб сприйняв цю ідею спокійно. Здавалося, він навіть на щось таке й очікував. Я сказав йому, що місіс Ешлі прибула до Англії з речами містера Ешлі, і що можливо на цьому тижні вона ненадовго нас відвідає. Він навіть не відкопилив нижньої губи, як звичайно робив, зіткнувшись із проблемою, і слухав мене дуже серйозно.

— Так, сер, — сказав він, — цілком правильно. Ми всі будемо раді вітати місіс Ешлі.

Я поглянув на нього, здивований такою пишномовністю.

— Мені здавалося, — сказав я, — що в цьому ми з тобою схожі і не бажаємо розміщати в домі жінок. Ти співав зовсім іншої, коли я розповів, що містер