Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Якийсь буденний звук повернув мене до реальності: може, собака заметушилася, чи вуглинка випала з каміна, а може, в кімнаті нагорі слуга пішов зачинити вікна — не пам’ятаю. З того вечора пригадується лише відчуття впевненості, ніби щось, що давно в мені дрімало, нарешті заворушилося й ожило. Я рано вклався до ліжка і спав, мов немовля.
Мій хрещений батько, Нік Кендал, приїхав наступного дня, разом із Луїзою. Близьких родичів в Емброуза не було, тож за винятком того, що він лишив Сікомбу й іншим слугам, а також пожертвувань бідним парафіянам, удовам та сиротам, усе своє майно він заповідав мені. Тому Нік Кендал прочитав заповіт зі мною наодинці, в бібліотеці. Луїза пішла прогулятися в сад. Попри юридичні терміни, все здавалося простим і зрозумілим. Окрім одного моменту. Італієць Рейнальді мав рацію. Ніка Кендала було призначено моїм опікуном, бо маєток переходив у мою власність лише у двадцятип’ятирічному віці.
— Емброуз вважав, — сказав мій хрещений батько, знявши окуляри й передаючи мені документ, — що жодна молода людина не знає, чого хоче, аж доки їй не виповниться двадцять п’ять. Може, з віком у тобі визріла б слабкість до випивки, карт чи жінок, тому ця умова — двадцять п’ять років — мала слугувати гарантією. Я допоміг йому скласти цей документ, доки ти ще навчався в Гарроу, і хоч ми обоє були впевнені, що жодна з цих звичок тобі не загрожує, усе ж цю умову Емброуз вирішив залишити. «Філіпові це не зашкодить, — часто повторював він, — ба більше, навчить бути обачним». Тому, ось так, і нічого з цим не поробиш. Насправді це нічого не змінить, хіба що тобі доведеться ще сім місяців звертатися до мене по гроші на господарські справи та на власні витрати. Твій день народження у квітні, чи не так?
— Ви мали б знати, — відповів я, — ви ж мій хрещений батько.
— Ну і смішним черв’ячком ти був, — сказав він, усміхнувшись, — зиркав спантеличеними оченятами на пастора. Емброуз тоді саме повернувся з Оксфорда. Він ущипнув тебе за носа, щоб ти розплакався, чим страшенно налякав свою тітку, твою матір. А після церемонії викликав твого нещасного батька на перегони з веслування, вони пропливли від замку до Лоствітіела і обоє промокли з голови до п’ят. Тобі, певно, бракувало батьків, Філіпе? Я часто думаю про те, як тобі важко було зростати без матері.
— Не знаю, — відповів я. — Я ніколи особливо над цим не задумувався. Мені не потрібен був ніхто, крім Емброуза.
— Та все одно, — сказав він, — це неправильно. Я часто повторював це Емброузові, але він ніколи мене не слухав. У домі мала б бути жінка: чи економка, чи далека родичка, хто-небудь. Ти виріс, зовсім не знаючи жінок, і якщо коли-небудь одружишся, твоїй дружині буде нелегко. Я розповідав це Луїзі сьогодні за сніданком.
Потім він змовк, і йому стало — якщо про мого хрещеного батька взагалі можна таке сказати — дещо ніяково, ніби він сказав більше, ніж збирався.
— Усе гаразд, — відповів я, — моя дружина впорається, коли настане час. Якщо взагалі настане, в що я особисто мало вірю. Гадаю, в цьому ми з Емброузом схожі. Надто тепер, коли я знаю, що з ним зробив шлюб.
Хрещений мовчав. Потім я розповів йому про свій візит на віллу і про зустріч із Рейнальді, а він показав мені листа, який італієць йому написав. Як я й очікував, холодними пишномовними словами він описав власну версію хвороби та смерті Емброуза, висловив співчуття та розповів про те, як тужить удова, яка, за його словами, була безутішною.
— Така безутішна, — сказав я хрещеному, — що наступного дня після похорону втекла, мов злодійка, забравши з собою всі речі Емброуза, крім старого капелюха, який просто забула. І я впевнений, лише тому, що він дірявий та нічого не коштує.
Хрещений кашлянув. Його кошлаті брови насупилися.
— Сподіваюся, — сказав він, — ти не заздриш їй через ті книжки та одяг? Годі тобі, Філіпе, це все, що в неї є.
— Тобто, — запитав я, — це все, що в неї є?
— Ну, ми тільки-но разом зачитали заповіт, — відповів він, — ось він, перед тобою. За десять років він не змінився. Ніяких додаткових розпоряджень стосовно шлюбу. Про дружину там ані слова. Весь останній рік я чекав, що він напише про зміну заповіту. Зазвичай так і роблять. Та, гадаю, залишившись за кордоном на такий довгий час, він знехтував цією необхідністю, і все сподівався повернутися додому. А потім хвороба взагалі завадила будь-яким планам. Я трохи здивований, що цей італієць, синьйор Рейнальді, який у тебе, здається, викликає неабияку неприязнь, узагалі не згадує про претензії з боку місіс Ешлі. Це свідчить про його делікатність.
— Претензії? — запитав я. — Боже милий, ви говорите про якісь претензії, коли ми прекрасно знаємо, що це вона довела його до смерті?
— Нічого такого ми не знаємо, — відповів мій хрещений. — І якщо ти й надалі говоритимеш так про вдову свого кузена, я цього слухати не збираюся. — Він підвівся й почав складати папери.
— То ви вірите, що проблема в пухлині? — запитав я.
— Звісно ж, вірю, — відповів він. — Ось лист від цього італійця, Рейнальді, і свідоцтво про смерть, підписане двома лікарями. На відміну від тебе, я пам’ятаю, як помер твій дядько Філіп. Симптоми дуже схожі. Саме цього я й боявся, коли від Емброуза надійшов лист і ти вирушив до Флоренції. Той факт, що ти прибув надто пізно, щоб якось йому допомогти, на жаль, із тих прикрих випадків, які ніхто не в змозі змінити. Може, думаю я собі, це й узагалі була не прикрість, а милість. Тобі було б важко дивитися на його страждання.
Я міг би його вдарити, старого дурня, за таку впертість, за сліпоту.
— Ви не читали другого листа, — сказав я, — коротку записку, яка надійшла вранці, коли я від’їздив із дому. Ось, погляньте.
Лист усе ще був зі мною. Я постійно носив його в нагрудній кишені. Я передав листа хрещеному батькові. Він знову надів окуляри й узявся читати.
— Ти мене вибач, Філіпе, — сказав хрещений, — та навіть ці карлючки не здатні змінити
