Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Він видавався збентеженим. Цього разу нижня губа подалася вперед.

— Це не одне й те саме, сер, — сказав він, — адже після того трапилося лихо. Ця нещасна жінка овдовіла. Містер Емброуз хотів би, щоб ми зробили для неї все, що можемо, особливо враховуючи, — він обережно кашлянув, — що місіс Ешлі в спадок не отримала геть нічого.

Я не міг уторопати, звідки йому це відомо, тож запитав прямо.

— Так люди кажуть, сер, — відповів він, — по всій окрузі. Усе дісталося вам, містере Філіпе, вдові ж — нічого. Зазвичай, бачте, буває не так. У кожній родині, великій чи малій, завжди щось залишається в спадок удові.

— Сікомбе, мене дивує те, — сказав я, — що ти дослухаєшся до пліток.

— Це не плітки, сер, — сказав він із гордістю, — адже все, що стосується сімейства Ешлі, стосується і всіх нас. Про нас, слуг, також не забули.

Я уявив, як він сидить у себе в кімнаті, у кімнаті дворецького, як її називали за давньою традицією, і потеревенити за келихом пива до нього заходять Веллінґтон, старий кучер, Темлін, головний садівник та лісник, — молодих слуг до цієї компанії, звісно ж, не пускали, — і обговорюють раз за разом заповіт, стиснувши губи й хитаючи головами.

— Річ не в тім, що він забув, — коротко мовив я. — Містер Ешлі був за кордоном, а не вдома, тож справами займатися не міг. Він не планував там помирати. Якби він повернувся додому, усе було б зовсім інакше.

— Так, сер, — сказав він, — саме так ми й думали.

Що ж, хай чешуть язиками, обговорюючи заповіт, мені однаково. Та я раптом задумався, як би вони ставилися до мене, якби, зрештою, маєток не перейшов мені в спадок. Чи змінило б це щось? Поважали б вони мене? Були б вірними? Чи я став би молодим майстром Філіпом, нещасним родичем, який живе у своїй кімнаті в задній частині будинку? Я вибив люльку, смак був неприємний та сухий. Скільки людей, думав я, любили мене і прислужували просто тому, що я — це я?

— Це все, Сікомбе, — сказав я. — Я повідомлю, якщо місіс Ешлі вирішить відвідати нас. Щодо кімнати — не знаю. Лишаю цю справу тобі.

— Ну, містере Філіпе, — здивовано сказав Сікомб, — правильно було б розмістити місіс Ешлі в кімнаті містера Ешлі, хіба ні?

Я витріщився на нього, раптом онімівши від здивування. І злякавшись, що мої почуття написані на обличчі, відвернувся.

— Ні, — сказав я, — це неможливо. Я сам переселюся в кімнату містера Ешлі. Треба було повідомити тебе раніше, та рішення я ухвалив лише кілька днів тому.

Це була неправда. Я ні про що таке не думав до того самого моменту.

— Дуже добре, сер, — сказав він, — у такому разі місіс Ешлі найкраще підійдуть синя кімната й убиральня. — І вийшов із кімнати.

Господи Боже, думав я, поселити ту жінку в кімнаті Емброуза, яке святотатство. Я гепнувся у своє крісло, покусуючи мундштук люльки. Я був злий, стурбований, мене нудило від усього цього. Нерозсудливо було посилати повідомлення через мого хрещеного, нерозсудливо взагалі приймати її в цьому будинку. Нащо я, чорти б мене вхопили, вляпався в це? Та ще й той ідіот Сікомб, з уявленням про те, що правильно, а що неправильно.

Запрошення було прийняте. Вона написала відповідь моєму хрещеному батькові, не мені. Що, без сумніву подумав би Емброуз, було цілком правильно. Запрошення надійшло не від мене, тож відповідь також слід було надіслати не мені. Вона писала, що буде готова, щойно нам стане зручно послати за нею, або ж, якщо нам буде незручно, вона може доїхати поштовим екіпажем. Я відповів, знову ж таки, через свого хрещеного, що надішлю по неї карету в п’ятницю. Ось і все.

П’ятниця настала неймовірно швидко. День видався похмурий, із сильними поривами вітру. Вони часто траплялися третього тижня вересня, коли припливи підіймались особливо високо. Хмари висіли низько, перетинаючи небо з південного заходу і лякаючи дощем під вечір. Я сподівався на дощ — справжню зливу, може навіть із градом, для повної картини. Гостинність західних земель. Жодних італійських безхмарних небес. Я відіслав Веллінґтона з каретою напередодні. Він мав переночувати в Плімуті й повернутися разом із нею. Відколи я сказав прислузі, що очікую на місіс Ешлі, будинок охопив неспокій. Навіть собаки відчували це і слідували за мною з кімнати в кімнату. Сікомб нагадував старого священика, який довгі роки не проводив будь-яких релігійних церемоній і ось раптом знову готується до забутого ритуалу. Таємничий та урочистий, він ходив будинком ледь чутними кроками, — він навіть придбав собі туфлі на м’якій підошві, — а в їдальні, на столі та на буфеті, лежало срібло, якого я раніше не бачив. Мабуть, пережитки часів дядька Філіпа. Великі підсвічники, цукернички, келихи і срібна ваза — Боже правий — з трояндами в центрі столу.

— Відколи це, — запитав я в нього, — ти став дячком? Як щодо ладану, святої води?

На його обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Він відступив назад, роздивляючись реліквії.

— Я попросив Темліна принести свіжозрізаних квітів із саду, — сказав він. — Хлопці їх зараз перебирають. Нам знадобляться квіти у вітальні, у синій спальні, у вбиральні та в будуарі.

Він осудливо поглянув на комірника, маленького Джона, який послизнувся й ледь не впав, хитаючись під вагою ще двох підсвічників.

Собаки пригнічено спостерігали за мною. Одна з них зачаїлася, сховавшись під лавкою у вестибюлі. Я піднявся нагору. Чорт-зна, коли я востаннє заходив до синьої спальні. У нас ніколи не було гостей, тож ця кімната асоціювалася в мене з грою в хованки, дуже давньою, коли якось на Різдво Луїза з хрещеним приїхала до нас. Я пам’ятав, як проповз по безмовній кімнаті і сховався під ліжком, удихаючи густий пил. Мені пригадувалося, що Емброуз якось розповідав, ніби це була кімната тітки Фібі, яка згодом переїхала до Кента, де й померла.

Від неї тут не лишилося й сліду. Хлопці під командуванням Сікомба добряче постаралися і тітку Фібі вимели разом із багаторічним пилом. Вікна були відчинені й виходили в сад, а вранішнє сонце вигравало на ретельно вибитих килимах. Ліжко застелили свіжою білизною такої якості, яка мені була невідома. Цей умивальник із глечиком, роздумував я, невже вони завжди тут стояли, у сусідній вбиральні? А це крісло? Нічого з цього я не пам’ятав, але я не пам’ятав і тітки Фібі, яка переїхала до Кента ще до мого народження. Що ж, те, що годилось їй, згодиться