Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Пообідавши, я піднявся до своєї кімнати й оглянув її, потім спустився до бібліотеки і вийшов у сад. Мене переповнило надзвичайне відчуття щастя, про яке я й мріяти не міг, дізнавшись про смерть Емброуза; Флоренцію я полишав у повній самотності й ні на що не сподівався. Коли проїжджав Італією та Францією, думки мої переповнювали картини, що ніяк не вдавалося відігнати. Я уявляв, як Емброуз сидить у тінистому дворику вілли Санґаллетті, поруч із деревом рокитника, спостерігаючи, як із фонтана скрапує вода. Я уявляв, як він лежить у тій голій монастирській келії нагорі, підпертий двома подушками, силуючись удихнути повітря. І завжди десь було чути, десь було видно похмуру ненависну постать тієї жінки, якої я ніколи не бачив. Вона мала стільки облич, стільки масок, і цей титул, графиня, що замість місіс Ешлі використовував слуга Джузеппе, і Рейнальді також, додавав їй аури, якої не було раніше, коли я уявляв її як ще одну місіс Пескоу.
Після того, як я відвідав віллу, в моїй уяві вона перетворилася на чудовисько. Очі її були чорні, мов тернини, риси обличчя — орлині, як у Рейнальді, і вона ходила тими затхлими кімнатами, плавно й безшумно, наче змія. Я уявляв, як вона пакує речі в скрині, коли Емброуз уже лежить бездиханний, хапає його книжки, його останні пожитки, і відповзає, стиснувши губи, до Рима чи, може, до Неаполя, або й узагалі, ховається за тими ставнями в будинку на березі Арно, посміхаючись. Ці óбрази не покидали мене, аж доки я не перетнув море, опинившись у Довері.
І тепер, коли я повернувся додому, вони зникли, як зникають на світанку нічні жахіття. Минулась і гіркота. Емброуз знову був зі мною, і його не мучили, він більше не страждав. Здавалося, він ніколи не бував у Флоренції, та й в Італії загалом. А помер тут, у власному домі, й лежав, похований поруч зі своїми батьком і матір’ю, і з моїми батьками, і тепер смуток здався чимось таким, що з часом минеться; я все ще відчував скорботу, але не трагедію. Я також повернувся туди, де й маю бути, і всюди навколо витав запах рідного дому.
Я вийшов у поле, люди збирали врожай. Скирти пшениці складали на вози. Помітивши мене, народ зупинився, тож я підійшов і завів розмову. Коли я наблизився, старий Біллі Роу, який орендував землю в Бартоні, скільки я його пам’ятаю, і який ніколи не називав мене інакше, аніж майстер Філіп, торкнувся чола, а його дружина й дочка, які також допомагали в роботі, присіли в реверансі.
— Нам вас не вистачало, сер, — сказав він, — не хотілося без вас збирати пшеницю. Ми раді, що ви повернулися.
Рік тому я б засукав рукави, як решта працівників, і вхопив би вила, та цього разу щось мене зупинило, відчуття, що їм це здасться недоречним.
— Я дуже радий, що нарешті повернувся додому, — сказав я. — Смерть містера Ешлі стала для мене важким ударом, як і для всіх вас, та зараз треба напружити всі сили, саме цього він би від нас хотів.
— Так, сер, — сказав Біллі Роу, і знову торкнувся чола.
Я ще трохи постояв, поговорив, а потім гукнув собак і пішов далі. Він почекав, доки я дістанусь огорожі, і лише тоді дозволив робітникам знову стати до праці. Коли я дійшов до вигулу для поні, якраз на середині шляху між будинком і скошеними полями, то зупинився й озирнувся вище похиленого паркану. На далекому пагорбі вимальовувалися силуети возів, припнутих коней та людей, що постійно рухалися, скидаючись на маленькі чорні цятки на горизонті. Копиці пшениці золотилися в останніх променях сонця. А море було синє-синє, аж пурпурне в місцях, де виднілося каміння, здавалося бездонно глибоким, як це завжди буває під час припливу. На віддалі завмер караван рибальських човників в очікуванні берегового бризу. Коли я повернувся додому, будинок уже повністю вкрила тінь, лише флюгер на годинниковій вежі ще ловив останні промінчики світла. Я повільно йшов по траві до відчинених дверей.
Сікомб ще не наказував слугам зачинити ставні. І щось таке гостинне було у тих піднятих рамах, у ніжному русі фіранок, і в самій думці про кімнати за тими вікнами, які я так любив. Із димарів до неба рівними струмками підіймався дим. Дон, ретривер, надто старий та незграбний, щоб ходити разом зі мною та з молодшими собаками, чухався, сидячи на гравії під вікнами бібліотеки, а потім повернув голову в мій бік і повільно замахав хвостом.
Уперше відтоді, як дізнався про смерть Емброуза, я нарешті усвідомив: усе, що я бачу навколо, належить мені. І ніколи не доведеться ділити це з кимось іншим. Ці стіни й вікна, цей дах, дзвін, що відбив сім разів, коли я наблизився, все живе в цьому домі було моїм і тільки моїм. Трава під моїми ногами, дерева навколо, пагорби, луги, ліси і навіть чоловіки й жінки, які он там працювали, — все це було частиною мого спадку, все це належало мені.
Я зайшов до будинку і, сховавши руки до кишень, повернувся спиною до каміна у бібліотеці. Собаки, як заведено, зайшли слідом і полягали біля моїх ніг. Прийшов Сікомб запитати, чи будуть у мене якісь указівки для Веллінґтона на ранок. Чи потрібні мені коні та карета, чи треба осідлати Цигана?
— Ні, — відповів я йому, — сьогодні жодних розпоряджень. Завтра я сам побачусь із Веллінґтоном.
— Так, сер, — відповів він, і вийшов із кімнати.
Мені хотілося б, щоб мене називали, як раніше. Утім майстер Філіп зник назавжди. Додому повернувся містер Ешлі. Дивне було відчуття. З одного боку, було трохи не по собі, але водночас мене сповнювала якась дивна гордість. Я відчував певність, силу, якої раніше не знав, і справжнє піднесення. Здавалося, я мов той солдат, якому дали командувати батальйоном; на мене нахлинули ті ж відчуття власності, гордості та влади, які охоплюють
