Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Третя кімната, під аркою, що довершувала комплект, слугувала тітці Фібі будуаром. У ній також прибрали й відчинили вікна. Якщо не помиляюся, у цю кімнату я також не заходив від тих днів гри в хованки. На стіні над каміном висів портрет Емброуза, де його було зображено в роки молодості. Я навіть не знав, що він у нас є, та й Емброуз, певно, забув про нього. Якби його намалював якийсь відомий художник, він висів би внизу, разом із рештою сімейних портретів, та його повісили тут, у кімнаті, якою ніколи не користувалися, тож нікому до нього діла не було. Портрет було виконано в три чверті зросту: під однією рукою Емброуз тримав рушницю, а іншою — куріпку. Погляд спрямований уперед, мені у вічі, а на устах — ледь помітна усмішка. Волосся він тоді носив довше, ніж я пам’ятав. Нічого особливого в портреті чи в його обличчі не було. Дивувало лиш одне.

Він був неймовірно схожий на мене. Я поглянув у дзеркало, потім знову на портрет: нас різнив тільки скіс очей — у нього очі були трохи вужчі, а також колір волосся — його було темніше. Ми могли б бути братами, ба навіть близнюками, я й той юнак на портреті. Це раптове усвідомлення нашої схожості трохи поліпшило мені настрій. Здавалося, ніби молодий Емброуз усміхається до мене, промовляючи: «Я з тобою». І старший Емброуз також, здавалося, десь поруч. Я зачинив за собою двері і, пройшовши знову через вбиральню й синю кімнату, спустився донизу.

І почув звуки коліс на під’їзній доріжці. Це була Луїза в догкарті, а поруч із нею на сидінні лежали великі букети італійських айстр та жоржин.

— Для вітальні, — вигукнула вона, побачивши мене. — Я подумала, Сікомб буде в захваті.

Сікомба, який у цей час саме проходив повз вестибюль із табуном поплічників, такий жарт явно образив, він цього не приховував. Він невдоволено зупинився, коли Луїза заходила в будинок із квітами в руках.

— Не варто було перейматися, міс Луїзо, — сказав він, — ми з Темліном про все подбали. Насамперед із саду принесли багато квітів.

— Що ж, у такому разі я можу їх розставити, — сказала Луїза, — бо ви, чоловіки, тільки вази порозбиваєте. Сподіваюся, вази у вас є. Чи квіти позапихали в банки для варення?

Обличчя Сікомба мінилося всіма кольорами ображеної гідності. Я поспіхом заштовхав Луїзу до бібліотеки й зачинив двері.

— Я подумала, — сказала Луїза півголосом, — що ти захочеш, щоб я залишилася, приглянула за всім, та й просто була поруч, коли прибуде місіс Ешлі. Батько хотів поїхати зі мною, та йому все ще недобре, а зважаючи на те, що може задощити, я вирішила, що краще йому побути вдома. Як гадаєш? Мені залишитися? Ці квіти — лише привід.

Мене трохи дратувало, що вони з моїм хрещеним батьком уважають, ніби я не здатен упоратися сам, як і бідний Сікомб, який останні три дні трудився, мов наглядач над рабами.

— Приємно, що ти так піклуєшся, — відповів я, — та це не обов’язково. Ми й самі чудово впораємося.

Вона поглянула на мене розчаровано. Їй, очевидно, не терпілося зустрітися з моєю гостею. Я не сказав, що сам не мав наміру сидіти вдома, коли кузина Рейчел прибуде.

Луїза критично оглянула кімнату, але ніяк не прокоментувала. Без сумніву, вона знайшла безліч недоліків, та була надто вихована, тому стрималася.

— Можеш піднятися нагору, якщо бажаєш, і поглянути на синю спальню, — сказав я, мов утішаючи її.

— Синю спальню? — запитала Луїза. — Це та, що вікнами виходить на схід, над вітальнею? Значить, ти не розмістиш її в кімнаті містера Ешлі?

— Ні, — сказав я. — В кімнаті Емброуза житиму я.

Та наполегливість, з якою вона і всі інші говорили про передачу кімнати Емброуза в користування його вдові, лише розпалювала моє роздратування.

— Якщо ти дійсно бажаєш зайнятися квітами, попроси Сікомба, щоб видав тобі вази, — сказав я й пішов до виходу. — У мене надворі ще купа справ, і більшу частину дня я займатимуся ними.

Вона зібрала квіти, не зводячи з мене очей.

— Здається, ти хвилюєшся, — сказала вона.

— Я не хвилююся, — відповів я, — просто хочу побути сам.

Вона зашарілася і відвернулась, і я відчув докір совісті, як завжди, коли я когось ображав.

— Пробач мені, Луїзо, — сказав я, поплескавши її по плечу, — не звертай на мене уваги. Дуже тобі дякую за те, що приїхала, привезла квітів, і за пропозицію залишитися.

— Коли я знову тебе побачу? — запитала вона. Ти мусиш розповісти мені про місіс Ешлі. Ти ж знаєш, мені захочеться знати все. Звісно, якщо батькові стане краще, ми приїдемо в неділю до церкви, та весь завтрашній день я думатиму й гадатиму…

— Гадатимеш про що? — спитав я. — Чи не скинув я свою кузину Рейчел із мису? Це я можу, якщо вона мене доведе. Слухай — лише для того, щоб вгамувати твій інтерес, — я приїду завтра по обіді в Пелін і все в подробицях тобі переповім. То як, влаштовує?

— Ще б пак, — відповіла вона, усміхаючись, і пішла шукати Сікомба й вази. Увесь ранок я провів надворі, а повернувшись десь о другій годині, голодний та спраглий після довгої поїздки в сідлі, попоїв холодного м’яса та випив склянку елю. Луїза поїхала. Сікомб зі слугами обідали в себе. Я стояв у бібліотеці, жував свій сандвіч із м’яса й хліба. На самоті, подумалося мені, востаннє. Сьогодні вона буде тут, у цій кімнаті або у вітальні, невідома ворожа примара, вкарбовуючи в мої кімнати й у мій будинок свою особистість. Вона увірветься до мого дому незваною гостею. Я не хотів її приїзду. Як і приїзду будь-якої іншої жінки, з пильним поглядом і чіпкими пальцями, яка порушила б атмосферу, таку глибоку, приватну, лише мою. Будинок змовк, затих, і я був його часткою, я належав йому, як колись, та й тепер належить Емброуз, десь поміж тіней. І нам не хотілося, щоб хтось порушував цю тишу.

Я оглянув кімнату, ледь не на прощання, після чого вийшов із будинку та заглибився в ліс.

Я порахував, що Веллінґтон прибуде з каретою не раніше п’ятої, тож вирішив повернутись після шостої. З обідом можна почекати. Сікомб уже отримав розпорядження з цього приводу. Якщо вона буде голодна, нехай потерпить, доки не повернеться власник будинку. Я отримував справжню насолоду, уявляючи, як вона сидить на самоті у вітальні, в помпезному вбранні, вся така поважна, а зустріти її нікому.

Я йшов далі, крізь вітер та