Ребекка - Дафна дю Мор'є

номері, а після того вона, сповнена енергії, як і всі пацієнти, які починають одужувати, змусить мене грати з нею в безик. Я знала, що задихатимусь у тій кімнаті. Було щось огидне в тих зім’ятих простирадлах, розкиданих ковдрах, збитих подушках і засипаному пудрою нічному столику, розлитих парфумах і рідких рум’янах. Її ліжко буде завалене окремими абияк складеними сторінками щоденних газет, а французькі романи із загнутими кутиками й надірваними обкладинками валятимуться в одній компанії з американськими журналами. Всюди розкидані розтовчені недопалки: у баночці з очисним кремом, у тарілці з виноградом і на підлозі біля ліжка. Відвідувачі були щедрими на квіти, тож вази стояли одна біля одної без жодного ладу, екзотичні рослини з оранжерей тулилися поруч із мімозою, а вінцем усього була величезна прикрашена стрічками коробка викладених рядами цукрованих фруктів. Згодом її друзі зайдуть на коктейлі, які мені доведеться для них готувати; ненавидячи цю роботу, шаріючись і ніяковіючи у своєму кутку, оточена їхнім папужим базіканням, я знову почуватимуся хлопчиком для биття, вмираючи від сорому за неї, коли, збуджена невеличким натовпом гостей, вона всядеться в ліжку, надто голосно говоритиме, надто довго реготатиме, потягнеться до переносного грамофона, поставить платівку та посмикуватиме своїми широкими плечима в такт музиці. Краще б вона була дратівливою й прискіпливою, краще б з її волосся стирчали шпильки й вона докоряла мені за те, що я забула про її «Таксол». Усе це чекало на мене в номері, а він, залишивши мене біля готелю, піде кудись сам, імовірно, до моря, вітер пеститиме його щоки, він спостерігатиме за сонцем і, можливо, порине в спогади, про які мені нічогісінько не відомо, які я не здатна з ним розділити, блукатиме давноминулими роками.

Тепер прірва між нами зробилася ширшою, ніж будь-коли; повернувшись до мене спиною, він стояв удалині, з іншого боку провалля. Я відчувала себе юною, маленькою й надзвичайно самотньою, тож, незважаючи на гордість, узяла його хустинку й висякала носа, відкинувши геть будь-які думки про свій занехаяний вигляд. Це вже не мало жодного значення.

— Біс із ним! — зненацька мовив він, неначе його все це розлютило, неначе все це йому набридло, і пригорнув мене до себе, обійнявши за плече, досі дивлячись прямо перед собою та тримаючи правицю на кермі. Пригадую, що він їхав навіть швидше, ніж зазвичай.

— Гадаю, ви настільки молода, що могли б бути моєю донькою, і я не знаю, як з вами бути, — сказав він. На повороті дорога повужчала, і йому довелося вильнути вбік, щоб оминути пса. Я гадала, він мене відпустить, однак він притискав мене до себе й не прибрав руки, коли за рогом дорога знову вирівнялася.

— Забудь усе, що я казав тобі вранці, — промовив він, — з цим усім покінчено. Більше про це не думай. Мої рідні називають мене Ма`ксимом, я хотів би, щоб ти також зверталася до мене на ім’я. Досить формальностей. — Він торкнувся поля мого капелюха і, знявши його, пожбурив через плече на заднє сидіння, а тоді нахилився й поцілував мене в маківку. — Пообіцяй, що ніколи не носитимеш чорного атласу, — попросив він. Я усміхнулася, він засміявся, і ранок знову зробився веселим, сповненим яскравого світла. Я припинила перейматися через місіс Ван Гоппер і день, що чекав на мене попереду. Усе мине швидко, а тоді настане вечір, і завтра буде новий день. Мене переповнювала впевненість, радість; у ту мить я навіть майже насмілилася вважати себе йому рівнею. Я уявила, як заходжу до спальні місіс Ван Гоппер, доволі запізно для гри в безик, і коли б та поцікавилася, що трапилося, я, безтурботно позіхнувши, відповіла б: «Я забула про час. Обідала з Максимом».

У ті часи в мені було ще стільки дитячості, що право звертатися до людини на ім’я здавалося мені чимось на кшталт носіння пера в капелюсі, хоча до мене він з першого ж дня звертався саме так. Той ранок, попри всі неприємні миті, вивів мене на новий рівень дружби, я не настільки відстала від нього, як думала. До того ж він мене поцілував — цілком природна річ, заспокоює і втихомирює. Не така драматична, як пишуть у книжках. Не збиває з пантелику. Здавалося, поцілунок надав нашим стосункам легкості, зробив усе простішим. Урешті-решт через прірву між нами перекинули міст. Я могла називати його Максимом. Того дня гра в безик із місіс Ван Гоппер видалася не такою вже й нудною, хоча мені забракло сміливості і я нічого не розповіла їй про ранок. Адже коли, збираючи наприкінці гри карти докупи й тягнучись по коробку, вона мимохідь поцікавилася: «Скажи-но, а Макс де Вінтер досі перебуває в готелі?», якусь мить провагавшись, мов нирець перед стрибком, я врешті втратила мужність та завчене самовладання і сказала: «Так, мабуть. Він заходить до ресторану попоїсти».

Хтось їй розповів, подумала я, хтось побачив нас разом, поскаржився тренер із тенісу, адміністратор надіслав повідомлення, тож я очікувала нападу. Втім вона, потроху позіхаючи, продовжила складати карти в коробку, доки я застеляла зім’яте ліжко. Я подала їй баночку з пудрою, компактні рум’яна та губну помаду, а вона прибрала карти й узяла зі столика ручне дзеркальце.

— Він привабливий, — проказала вона, — але, на мою думку, в нього дивний характер. Того дня у фойє я вже подумала, що він, можливо, запросить мене до Мендерлея, до того було геть недалеко.

Я мовчала. Спостерігала, як вона взяла помаду й обвела самовпевнений вигин своїх уст.

— Я ніколи її не бачила, — мовила вона, відставивши дзеркальце, щоб поглянути, що вийшло, — проте, певно, вона була дуже вродливою. Вишукано елегантною й бездоганною в усьому. Вони влаштовували в Мендерлеї неймовірні прийоми. Все сталося так несподівано й трагічно. Певно, він її обожнював. Люба, до цього яскраво-червоного мені потрібна пудра темнішого відтінку. Дістань її, будь ласка, а цю знову сховай до шухляди.

І ми поралися з пудрою, парфумами й рум’янами, доки не почувся дзвінок і не прийшли гості. Я подавала їм напої, майже без слів; змінювала платівки на грамофоні, викидала недопалки цигарок.

— Малювали щось останнім часом, крихітко? — Вимушена люб’язність старого банкіра з моноклем, що звисав на шнурку, і моя яскрава нещира посмішка:

— Ні, останнім часом нічого; бажаєте ще одну цигарку?

Це відповідала не я, мене там просто не було. Подумки я стежила за примарою, чиї туманні обриси нарешті набували форми. Її риси були розмиті,