Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Незабаром навігатор Галиного телефону привів нас до не нового, але досить охайного багатоповерхового будинку. Назвавши номер квартири, ми пройшли до ліфтів. До того моменту моя цікавість зросла настільки, що я навіть притупувати почала від нетерплячки.

- Ну! До кого ми йдемо? Уже можеш сказати!? - Я зробила смішний голосок і жартома посмикувала подругу за рукав, наслідуючи маленьких дітей

– Ось тепер можу. Ми йдемо до Зінаїди Гаврилівни. До ворожеї.

- Це до тієї самої?..

– Точно.

Мені про Зінаїду Гаврилівну Галя вже всі вуха проторкотіла. Тільки я все пручалася. Юристка, дружина військового - і до ворожки? Макс мене на сміх одразу підняв, щойно почув. В принципі, я теж особливо не вірила у всі ці передбачування та битви екстрасенсів, хоч і було по-жіночому цікаво.

- Шикарно! Пішли! - Видала я і перша зробила крок на сходовий майданчик,  залишивши глибоко шоковану Галину позаду.

- Костоправ, ти сьогодні сповнена сюрпризів! Я думала, ти упиратись почнеш.

- Галю, вчора я на власні очі бачила перетворення людини на вовка. Хоча я досі не змогла повністю переварити побачене і зрозуміти, як з цим далі жити... Зрештою, адже ми нічого не втрачаємо, а стільки сюди тяглися. То ж не томи, які двері?

Нам відкрили майже одразу. Зінаїда Гаврилівна виявилася цілком собі тривіальною пенсіонеркою. В міру пухленька, енергійна бабуся з живими, зовсім не старечими очима.

- А-а, це ви... - почала ворожка, випередивши наші вітання. - А я вас уже зачекалася.

Боже, як передбачувано. Я відчула легке розчарування.

- Тільки ви спізнилися, боюся, нічим уже не зможу допомогти.