Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Кожна нормальна людина насправді нормальна лише частково.

З. Фрейд

- Що, ось так і сказала? - вирячила на мене очі Галя. - Що якийсь мужик у тебе на очах у вовка обернувся?

- Ну, так... Це ж поліція, їм треба говорити правду.

Подруга прийшла до мене годині о десятій ранку і, мабуть, збиралася витягнути мене на якийсь захід, щоб відвернути від похмурих думок. Тепер ми сиділи на кухні і їли моє улюблене бананово-шоколадне морозиво прямо на підлозі, в оточенні мого особистого саду каміння, в сенсі бубликів.

Галина була бадьора і весела, я ж відчайдушно позіхала і з заздрістю поглядала на Кузьку, що схопив з стільця бричку і тепер блаженно на ній сопів. Мій вірний пес учора мене всіляко підтримував і заспокоював усіма доступними йому способами до самого ранку, поки я нарешті не заснула. Всю ніч я з маніакальною наполегливістю прокручувала в голові все, що сталося. Мій здоровий глузд говорив, що перетворення людини на звіра неможливе, що перевертнів не існує, що це все вигадки стародавніх казкарів. Однак, скільки я не намагалася, не змогла помітити жодних ознак того, що це лише чийсь фокус чи трюк.

Мимоволі закрадалася думка, що я все-таки збожеволіла, що в психіатричній лікарні ніякого Сергія я не зустрічала і мене таки поклали в стаціонар на лікування. А все, що сталося - розлучення, експертиза, перевертні, той чоловік - лише породження моєї хворої уяви. Згадувалась серія із серіалу про Баффі та вампірів, у якій вона теж виявилася пацієнткою психлікарні. Іди розбери, що правда...

Я гнала від себе ці думки, оскільки розуміла, наскільки вони небезпечні. І марні. Адже з таким самим успіхом все моє попереднє життя могло бути плодом моєї, або чужої, бурхливої ​​фантазії. Перевірити все одно ніяк не можна.

Якщо ж відкинути всі сумніви, але продовжити самокопання, то насторожував ще один момент: набагато частіше я згадувала не того перевертня, а чоловіка. І хоча він у жодного звіра не перетворювався, саме він навіював більше побоювань. Він був хижаком. Я це відчувала кожною клітиною свого тіла.

Ось кого треба було боятися. І я правильно зробила, бризнувши в нього з балончика. Бігти від таких треба швидко та далеко.

"От тебе я якраз і шукав"...

А все ж таки він запаморочливо гарний. Не так, як мій Макс - приторно солодкувато, а брутальною, небезпечною і якоюсь темною красою. Я встигла це помітити, але не скажу, що це хоч скількись мене зачепило. Все ж таки мені не п'ятнадцять, я не героїня любовного роману і метелики в животі від одного виду гарненького хлопця не пурхають. Ось тільки його очі... Кольору мокрого асфальту... З танцюючими бісятами... У них можна так легко потонути.

Почувши про вчорашню нічну подію, Галя вчепилася в мене кліщами і змусила в найменших подробицях розповісти про все.

Я й розповіла. Все одно приховувати нічого не збиралася, тільки не від Галини. Тому що за роки нашої з нею дружби я зрозуміла дві речі. Перша – Галі я можу розповісти все. Вона і секрети збереже, і зрозуміє. А якщо й не зрозуміє – то сміятися не буде, а якщо і буде – то відкрито, в обличчя, разом зі мною, та так, що опісля будь-яка біда дрібницею незначною здасться. Друга ж річ - від Уварової Галини все одно нічого приховати неможливо. Правда точно випливе, рано чи пізно, а брехню вона за версту чує. Ото справді безцінний співробітник розшукового відділу поліції виявився б.

До речі, на відміну від поліції, подруга ні на мить не засумнівалася у моїх словах. Навіть прийшла в несамовите захоплення, оскільки була дівчиною широких поглядів і давно вірила у все містичне та надприродне. А от моя відвертість з поліцейськими співробітниками її злегка здивувала.

- Ну ти даєш, Настуньо, - продовжувала скрушно хитати головою Уварова.

– А що тут такого? Ти ж сама віриш у все це "перевертництво".

- Я вірю. І це нормально. А от поліції розповідати – це вже божевілля. Ось як вони відреагували?

– Та саме так і відреагували. Спочатку запитали, чи я не вживала чогось міцного, а потім божевільною назвали.

- Ну ось. А ти що?

- А що я? Я довідку від психіатра, ну цей, висновок експертизи, їм під носа і тицьнула. Він у мене якраз у піжамних штанах був. Мовляв, та ні, здорова я, ось якраз перевіряли нещодавно.

Галина пирснула:

- Ой, мамо, ти даєш. Уявляю їхню реакцію.

- Десь хвилину вони в шоці стояли. Дівчина, хоч у довідку і зазирнула, але здається, після цього навпаки вирішила, що я хвора на всю голову. Може, й не в психіатричному плані, а чисто по-людськи. А хлопець сказав, що бачив мене місяць тому у відділку, коли я писала заяву на Макса. Викликати слідчо-оперативну групу обіцяв, а якщо ті щось знайдуть, сліди пазурів, одягу, кров... Інших мешканців опитають, знову ж таки. Отоді, мовляв, справу відкриють.