Непокірний трофей - Олена Гуйда

Етхельда

 - Твоє чаклунство не діє! – обурювався Тобіас, ходячи по намету. Безсонна ніч давалася в знаки. Голова йшла обертом, і він натикався то на скриню з речами, то на похідний стіл. – Ти обіцяла мені! Що ми розправимося з ними, навіть не оголюючи зброї. І що? Що, демони забирай?!

Мініатюрна темноволоса наложниця, шарахнулася від підсвічника, що перекинувся, і тут же затоптала спалахнулу суху траву. Але король навіть не глянув у її бік. Як і відьма, що сиділа розслаблено на похідній лежанці і крутила в руках невеликого метального ножа.

Зате Тобіас шаленів. І це дратувало Снігову відьму.

Який же дурний був цей король! Як він може управлятися з королівством, якщо не бачить далі свого носа?

Що ж... зате Етхельда бачила. Бачила куди більше, ніж він міг собі уявити.

Руни її бабусі, подаровані в той день, коли Хельда вступила в силу, розповіли їй майбутнє. Як давно це було? Тоді небо було блакитніше, сніг біліше, а світ набагато більше, ніж можна було уявити.

Зараз вона пам'ятала червоне вугілля, тліюче в невеликому наметі з шкур дикого звіра. Сиві косми Сенельхерди Туманної відьми, схожі на передсвітанковий серпанок, заплетені в коси ворушилися, жили, заколисували. Червоні відблиски лягали на білий камінь в центрі намету, на пожовклі від старості руни.

І голос. Він був як мороз і завірюха Алерна.

- Дай руку, Етхельда, - наказала вона, простягнувши висушену часом старечу кисть.

І Хельда слухняно простягнула долоню бабусі. І тут же скрикнула від несподіваного болю, що пронизав руку. Густа тягуча кров закапала на камінь, на руни. Дихнуло димом і в той же час виморожуючим холодом. Хельді здавалося, що вона ось-ось задихнеться, потоне в цьому холоді. Що втопить її тьма, котра затягнула свідомість.

- Терпи, - жорсткий голос Туманною відьми, і Хельда, зціпивши зуби, кинула погляд на камінь. Кров витягувалася в червоні ниточки, напувала руни, і у вухах шумів прибій, шелестіли трави і ліси. Крізь туман спливали картини – гори, море, ріки. Міста, залиті сонцем, що купаються в добробуті. Рибальські шлюпки гойдаються на хвилях, а жінки збирають стиглий чорний виноград. Здавалося, Хельда відчувала запах свіжоспеченого хліба, молока, затишку, якого ніколи раніше не знала.

- Навіщо ти мені показуєш це? – наче не своїм голос запитала Хельда у бабусі.

- Одного разу все це стане твоїм, моя блакитноока Крижинка, - відповіла Туманна відьма. - Ти будеш володаркою. Всього того, що ти бачиш. Перед тобою стануть на коліна воїни, до тебе прийдуть королі, як до рівної. Ти сама одягнеш королівський вінець. – Це було схоже на казки, розказані біля багаття в сніговій пустелі Алерна, де Хельда виживала разом з єдиною рідною людиною. – Ти будеш правити як рівна з сильним королем.

І Етхельда повірила їй.

- Та єдина, хто зможе встати у тебе на шляху – та, що з самого дитинства відзначена смертю. Бережись ту, що бачить смерть, - прошелестіла бабуся.

Ці слова йшли за Хельдою зі снігових пустель, переслідували, коли бабуся з останнім подихом передала таємні знання. Давали силу, коли здавалося, Сніжній відьмі складно було навіть дихати. Вели по її шляху до її долі.

Вона пам'ятала їх, коли увійшла в будинок королів Алерна і стала правою рукою королеви Хільди. Коли готувала зілля, щоб затуманити розум королю Алерна. І коли повернула життя Торему, зробила його невразливим до ворожих сил.

Вона могла стати королевою снігових скупих сірих земель Алерна. Але вона бачила не це. Йшла не до цього. Правити камінням – не її доля. І тоді їй прийшло рішення.

Саме Етхельда нашептала королеві Хільді, щоб вона позбулася від сина свого чоловіка. Не тут Снігова відьма бачила своє майбутнє. Передбачені слова гнали відьму далі. Перетнули море, коли вона стояла поруч з Вигнаним спадкоємцем Алерна. Увійшли в Орлей...

Якби вона відразу здогадалася про те, що та, котра бачить смерть вже заступила їй шлях...

Що ж. Будь-яке передбачення може змінитися. Але це не означає, що Етхельда не стане королевою Елехорії. І до здійснення її долі залишився крок. Один єдиний крок.

- Ви надто запальні і швидкі з висновками, мій повелителю, - мурликнула відьма. – Дивлячись на військо – потрібно бачити не кількість воїнів, а ватажка.

Тобіас різко обернувся до відьми, і чорнява наложниця забилася в кут намету.

- І що ти там бачила?! – запитав він. – Нашу поразку.

Хельда криво посміхнулася, відчуваючи свою перевагу над цим пихатим дурним хлопчиськом.

- Я бачу, що ми вже перемогли, - абсолютно впевнена в своїх словах, зронила Снігова відьма.

І рвучко піднялася з жорсткою лежанки.

У крові бурлив азарт, як молоде вино.

Хельда, не озираючись, вийшла на вулицю. Сонце ще не виринуло з-за обрію. Ще мерехтіли тьмяні зірки.

Не чути було ні цвіркунів, ні ранніх пташок. Така тиша могла бути тільки перед світанком. Коли лягає на землю досвітній туман.

Снігова відьма втягнула носом такий солодкий запах перемоги і майже звершеної помсти.

- Дивись, мій королю, - кивнула відьма на вершників, що наближалися.