Непокірний трофей - Олена Гуйда

Торем

Похідні багаття випльовували снопи іскор в нічне зоряне небо. Віяло свіжою прохолодою від, здавалося б, спокійної річки. Долина між двох пагорбів, ніби накрилась чорною ковдрою, сховавшись від людей.

- Це найкраще місце для битви, - заговорив Аск. – Вони пройдуть через перевал і завтра до ранку будуть тут.

Торем неуважно кивнув, вдивляючись у темряву ночі. Щось тривожило його. Давило на плечі погане передчуття. Немов він не догледів, упустив щось важливе, але не міг зрозуміти що. Адже все передбачив ж. І все одно, здавалося, ось-ось щось станеться.

Кейх, що здавалося, ліниво і вальяжно лежав біля його ніг, кинувся в невеликі зарості і через мить показався з куріпкою в зубах. Барс теж готувався до битви, правда, відчував це тільки Торем.

- Розстав вартових. – скомандував Вигнанець. - Вели Сноррі, як тільки повернеться, нехай прийде до мене. І виспися. Ти повинен відпочити перед боєм.

Аск кивнув, тряхнув кільцями в відрослій бороді, і відправився виконувати вказівки.

Так. Військо Тобіаса скоро буде тут. Торему не потрібні були дозорці, щоб це стверджувати. Він відчував їх наближення. Якимось звіриним чуттям. Він відчував це в запахах, які ніс неспокійні вітер, у тривожних криках птахів, що кружляли над головою, у землі, що гула і стогнала.

А ще, він відчував Хельду – магію, схожу на снігову лавину. У Торема зводило від неї щелепи і хотілося гарчати. І доводилося докладати чималі зусилля, щоб не піддатися цьому звірячому інстинкту. Його люди не повинні бачити на що він перетворився. Він втратить довіру, він втратить людей. І тоді... тоді все виявиться просто тратою часу. А тисячі орлейців розтерзають озлоблена відьма і марнославний король.

Коли вона встигла перетворитися на чудовисько? І чому він, Торем, це допустив? Може, частина провини за те, у що вона перетворилася, все ж лежала на ньому?

У будь-якому разі, дуже скоро все вирішиться.

Торем не боявся смерті. Якщо його час настав – він був готовий до цього. А ось перетворитися в дурну тварину, котру ведуть одні інстинкти... це було дійсно страшно.

У будь-якому разі, він був радий, що Адріана далеко звідси. Що її охороняють міцні стіни фортеці Орлея, а в разі необхідності – Кнут вміє управлятися з «Ріжучим хвилі». І вони обов'язково знайдуть своє безпечне місце, притулок і захист. Принаймні, Торему хотілося в це вірити.

Адріана впорається. Вона куди сильніше, ніж хто-небудь міг уявити. Як дивно боги розділили між рідними братом і сестрою добре і погане. Але Торем був цьому радий. Інакше, він ніколи б не зустрів ту, що була рівна йому по силі, ту, що змогла підкорити його серце і стати його душею.

І за це Торем дякував всім відомим йому богам.

- Кіріос Торем, - окликнув його захеканий воїн з тих, що долучилися до війська елехорійців. І Торем обернувся, відчувши в його голосі хвилювання і нетерпіння. – Там... там... - хлопець перевів подих і випалив: - Там прибув гонець від короля Тобіаса.

Торем насупився, і криво посміхнувся. Від Тобіаса чи Етхельди? І чому зараз?

Через короткий проміжок часу, Торем вже був біля свого намету в таборі. І знову це передчуття, знайомий запах, що пробивається крізь сморід військового табору. Цей запах належав його дружині. Але це швидше виверти його підсвідомості. Її тут бути не могло.

- Торем, - покликав Сноррі, що тільки-но повернувся з розвідки.

- Потім, - відмахнувся ватажок, відшукавши поглядом гінця короля.

Насторожені воїни, які сиділи біля вогнищ, косилися на переляканого хлопчика, який, судячи з  всього, ще й вуса жодного разу не голив. Так, у Алерні чоловіками теж ставали рано, але цей був не молодиком, а дитиною.

Боги, що творить цей король? І чому йому це сходить з рук.

- Кіріос Торем, - вклонився гонець, ледь ватажок орлейского війська наблизився до нього. Його голос тремтів від страху і звіра, який причаївся всередині Торема, це хвилювало. – Король Тобіас звелів передати вам, що бажає особистої зустрічі! Завтра на світанку в долині, біля зеленого каменю.

Особистої зустрічі? Це новина! Здається, Хельда вирішила подивитися колишньому володарю в очі, знову випробувати на ньому свої чари. Інакше, навіщо їм це?

- Навіщо мені зустрічатися з твоїм королем? – запитав Торем, примружившись і бажаючи почути, з чим прийшов цей хлопчисько.

- Він... кхм... він хоче обговорити умови здачі, - не піднімаючи голови, відповів хлопчина.

- Він прийшов сюди, щоб здатися? – хмикнув Торем. - Не варто було так перейматися! Міг і надіслати гінців, і ми з справжньою спадкоємицею трону прибутку би в столицю самі.

Молодик кинув на Вигнанця швидкий переляканий погляд, але тут же знову втупився на збиту під ногами пилюку.

- Він пропонує здатися вам, кіріос Торем, - проковтнувши страх, уточнив хлопчисько. – На його боці сила і відьма. І вам навряд чи вдасться перемогти в цій битві.

Торем, все так же посміхаючись, обійшов по колу гінця, втягнувши носом його запах, принюхуючись. Якщо все військо короля – діти на кшталт цього хлопця, то боятися там варто тільки Хельду. Вона грала на його гордості. Якщо він відмовиться – то вона назве його боягузом, якщо погодиться... що їй потрібно?

- Твій король намагається зберегти обличчя, - промовив Торем. – Намагається зображати людину, що має честь. Але мені вже траплялося одного разу вести переговори з королями Елехорії. Честі в Тобіасі не більше, ніж шакалі. А я не веду переговорів з шакалами. Не бажаю слухати того, кого не поважаю. І я не маю наміру знову підставляти спину під удар. Якщо він хоче говорити – я поговорю з ним. Але тільки перед битвою, як і годиться.  Іди і передай йому все слово в слово.  Йому не допоможе чаклунство Снігової відьми.  Занадто багато потрібно пролити крові, щоб воно подіяло для нього.

  І не повернувши навіть голови в бік хлопчини, що ледь тримався на ногах від страху, Торем рушив у бік свого намету.