Непокірний трофей - Олена Гуйда
Адріана
Розтягла шнурівку на поясі сукні, а в наступне мить білосніжний шовк упав до моїх ніг. І щось всередині здригнулося. Я знала, що цей день рано чи пізно настане і щось швидкоплинне, затишшя перед бурею...
Підхопила з труднощами добуту військову форму, швидко переодяглася, прикріпивши метальні ножі до пояса, а потім вислизнула геть зі своїх покоїв.
Я не збирався відсиджуватися в палаці в невіданні. Елехорійці довірили мені свої життя, і я не могла не виправдати їх довіри. І... я не могла відпустити Торема. Хто знає, що трапиться, якщо він загине ще раз? Може бути, він втратить все людське, стане небезпечним звіром? Але якщо я буду поруч, то ми зможемо обдурити долю. Принаймні мені хотілося в це вірити.
Сутінки огорнули палац, приносячи трохи прохолоди. Всюди панувала метушня. Воїни стягувалися з усього палацу в бік обіднього залу, слуги миготіли перед очима, дозорні були напружені як ніколи.
Але ледве я дісталася до кабінету батька, як двері відчинилися і з'явився пірей Талліс. І варто було йому тільки мене побачити, як на обличчі з'явилося здивування.
Ще б пак. Не часто зустрінеш дівчину у військовій формі.
- Принцесо, - він заговорив через мить і схилив голову. – Воїни готові захистити Орлей. Все готове до наступу.
- Дякую вам, пірей. Ви багато зробили для Елехорії. Я ніколи цього не забуду.
- Я хочу, щоб мої діти росли у вільній Елехорії. Їх майбутнє зараз в наших руках, - він підняв погляд і магія знову огорнула мою свідомість.
Перед очима яскраві сонячні відблиски, тонка смужка моря далеко, келих вина на столі. Пролунав дитячий сміх і чийсь жіночий голос. А слідом перед очима знову з'явився коридор палацу.
Видихнула з полегшенням. Цей похід не стане останнім для пірея. У нього попереду буде ще багато щасливих років.
- Дозвольте йти? – пірей Талліс знову схилив голову.
- Так, звичайно, - я кивнула і взялася за ручку дверей, передчуваючи нелегка розмова
А потім потягнула на себе і прослизнула всередину, відчуваючи як вся кров прилила до щік.
Торем завмер над розкладеної на столі картою. Рішучий, впевнений, зосереджений. Мій чоловік. І від цієї простої думки по тілу пробігла хвиля тепла.
Та ледве він тільки кинув на мене погляд, як права брова виразно зігнулась. В очах промайнуло здивування, змінилося усмішкою. На дні зіниць знову спалахнули хижі іскри.
- Військова форма тобі не до лиця, моя дорога дружина, - він промовив, ледь схиливши голову. – Де твоя весільна сукня?
- В сукні буде незручно на полі битви, - видихнула і піднявши підборіддя.
- І що ж ти будеш робити на полі битви? Метати ножі? – Торем згорнув карту і вийшов з-за столу, повільно скорочуючи відстань, що розділяла нас.
- Якщо буде потрібно, - знизала плечима.
- Ти не воїн, Адріана. І твої вміння у метанні ножів не допоможуть, - він підійшов зовсім близько і, спритно підчепивши пальцем пояс з ножами, відстебнув їх. - Ти і поняття не маєш, що таке битва. Ти залишишся в палаці, як і належить принцесі.
- Принцесі, може, і належить бути в палаці. Але кілька сотень елехорійців довірили мені свої життя...
- Вони присягнули на вірність, - Торем одним рухом вирвав мене ще й від нагрудника. - І це їх вибір. А зараз вони готові встати на захист Орлея добровільно.
- Припини, будь ласка, - я відсторонилася. – Я маю бути разом зі своїм народом. Це все, що мені відомо. Воїни присягнули на вірність мені, довірилися...
- Не тобі, Адріана, - Торем перехопив мою руку і підтягнув мене до себе. - А нам! Вже нам! Вранці я став твоїм чоловіком. І якщо моє слово щось значить для тебе, то ти залишишся тут. І якщо Тобіас все ж таки прорветься до міста, то ти повинна будеш подбати про те, щоб жінки і діти покинули місто на кораблях. Живими він тут нікого не залишить.
- Я буду злякано сидіти тут у невіданні поки десь вирішується доля мого народу? Тут може залишитися Кнут або Сноррі...
- Ні. Ти будеш дбати про майбутнє свого народу. Про дітей і жінок. Вони в більшій небезпеці, так як не можуть самі за себе постояти.
Як же він не розуміє?! Я не могла відпустити його... Видихнула. І прикрила повіки, боячись поставити наступне питання.
- До мене дійшла чутка, що в війську Тобіаса бачили жінку з білим волоссям. Це ж не просто слух?
- Ні. Етхельда дійсно служить Тобиасові.
Всередині все завмерло. На мить забула, як дихати. А слідом серце скажено заколотило в грудях.
- Вона не залишить тебе в живих.
- Не залишить, - Торем кивнув, погодившись з цими словами. - Але я першим завдам удару.
- Рем... А якщо не вийде? Вона сильна! Я бачу більше за інших. Я передбачу її дії, лише поглянувши тобі в очі... Мій дар може стати зброєю зараз. Я... я не можу тебе втратити...
Торем обережно змахнув з мого обличчя пасма, що вибилися з зачіски, і акуратно підчепив великим пальцем моє підборіддя.
- Я повернуся, обіцяю.
Секунда, і він накрив мої губи поцілунком, не дозволяючи продовжити розмову. Нерівне дихання обпекло шкіру. Долоня зарилася в волоссі, не дозволяючи відсторонитися. І від цих дотиків все всередині судорожно стискалось. Серце тріпотіло у грудях пораненою птахою, змушуючи на час забутися. Вільною рукою він вже спритно визволив мене від верхньої частини військової форми, а я ніби й забула, як чинити опір.
Хотілося просто бути з ним. Відчувати жар, його силу поруч. Кохати і бути коханою....
Неслухняними пальцями розстібала його сорочку і, через, здавалося, вічність вона впала до наших ніг. Його огрубілі долоні зминали ніжну шкіру, притягували мене все ближче. І з кожним дотиком всередині піднімався жар, змушував боязко тремтіти в його впевнених руках. Його губи ковзали по шиї, спускалися нижче, змушуючи вигинатися йому назустріч.
Секунда, і Торем різко підхопив мене на руки, а в наступну мить моя спина торкнулася чогось м'якого. Серце пропускало удар за ударом. Розплющила очі, наткнувшись на його погляд. Палючий, повний бажання.
