Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

- Хей, я вже тут! - викрикнула я йому, а він обернувся, почувши мій голос.

- Аніка? Ем, я вже думав, що ти не прийдеш. - здивовано відповів він.

Я хотіла відповісти, але не встигла. До нього підійшла якась дівчина і почала цілувати у шию. Це навіть не наша одногрупниця, звідки вона взялась? Я стояла у ступорі, а Джей винно подивився на мене.

- Вибач, але мені пора, Ані. Передай Лії, що це просто чудова вечірка, - швидко сказав хлопець, і пішов на вихід з будинку.

Та дівчина, ніби ненароком штовхнувши мене, пішла за ним.

Він знайшов мені заміну? Серйозно?

Боже, от що за вечір? Мене настільки сильно накрила образа, що я, не контролюючи свої емоції, побігла до столу зі спиртними напоями. Я почала ковтати все, що стояло у склянках на столі. Я вперше захотіла напитися так, щоб забути все, що трапилось зі мною за ці останні місяці. Такий душевний біль хочеться якомога скоріше "заткнути" чимось. І не важливо, яким способом. Через годину, я випила всю випивку, яка стояла на столі. Ледве пересуваючи своїми ногами, я присіла на диванчику біля стола і втомлено поклала голову на руки. Дуже невчасно до мене підбігла Лія:

- Ані, у мене проблема. Я, здається, закохуюсь у Майка, – серйозно промовила вона, сівши біля мене.

Почувши це, я не втрималася й істерично розсміялася, а потім повільно протягнула:

- Лія-я-я-я, ти така ду-у-у-репа.

Лія шоковано подивилася на мене, піднімаючи мене за підборіддя. Глянувши на її смішний вираз обличчя, я знову розсміялася.

- Що з тобою? Ти п’яна? - відповіла розлючено вона.

- Звичайно, що п’яна! Як не пити на вечірці у самої Лії Нілсон? Чекай, я вип'ю ще пляшку і знову піду танцювати на машині твого батька.

Бляха, що ти верзеш, Ані?..

- Ох, Ані… Чекай тут. Я зараз прийду, - сказала Лія і побігла кудись, залишаючи мене саму.

Я глянула на стіл і помітила ще одну недопиту пляшку з віскі. О-о-о, те, що треба. Швидко розкоркувавши її, почала пити просто з горла. Противна рідина полилася горлом. Шлунок скрутило. Фу, здається ця дія була зайвою. Якраз тоді, коли я це усвідомила, до мене підійшла Лія з Дейвом.

- Ось вона, - сказала йому Лія і знову відійшла кудись, а Дейв сів біля мене.

Я навіть не нагородила його поглядом, потягнувшись знову до пляшки. Але цього не сталося: він боляче взяв мене за руку, розвертаючи силою до себе, і сердито промовив:

- Якого біса ти тут робиш?! 

Я нічого не відповіла і продовжувала ігнорувати його. На це мовчання, він відібрав у мене пляшку і ще болючіше стиснув мою руку. Я голосно айкнула.

- Не смій, - ображено, але дуже чітко сказала я.

Після цього я висмикнула свою руку від його лап і побігла на вулицю, навіть не взявши куртку з собою. Дивно, ніби й не пила. Чи це від злості я так швидко протверезіла? Зробивши глибокий ковток свіжого повітря, нудота відступила, голова стала "яснішою". Я дійшла до головних воріт. Там мене наздогнав Дейв і знову силою повернув до себе:

- Ані, та що з тобою?! Навіщо ти так багато пила?! - закричав він.

Мабуть, вперше так голосно і розлючено від нашого знайомства. Його голос ехом пройшовся по вулиці. Це було лячно.

- Дейве, я не хочу тебе бачити. Іди геть! – так само крикнула на нього я, пробуючи вирватись і піти далі, але не виходило. 

Тоді хлопець взагалі втратив контроль:

- Я не піду, поки ти не поясниш в чому причина! Чому останнім часом ти поводишся, як ідіотка?!

- Ти сам ідіот, якщо не можеш зрозуміти у чому причина! Ти - це основна причина! Нікчемний, підлий, нахабний, самозакоханий ідіот! Тобі наплювати на слова, на почуття, на вчинки інших! Ти не людина, Дейве... Чому ти взагалі з’явився в моєму житті?! Чому так мучиш мене?! – прокричала я, витираючи ледь помітні сльози з очей.

Мій крик, мабуть, розбудив усіх сусідів в районі, хоча мені було байдуже на них. Я вперше побачила жалість в його очах. Таке враження, ніби Паркер зараз сам почне плакати.

Я дійсно вже прийшла у норму. Лише у скронях почало сильно давити... Але сказавши слова Дейву, які давно крутилися на язику, на душі стало легше. Я навіть змогла нормально заплакати, і відчувала, як через сльози виходив увесь біль, який сидів там у душі, і повільно з'їдав мене. Стало жахливо холодно. Я обійняла себе руками, стримуючи своє тремтіння. Від Дейва це неможливо було сховати. Тільки зараз я помітила, що весь цей час він стояв з моєю курткою у руках. Хлопець повільно наблизився до мене, щоби не налякати, і накинув її на мої плечі. Я загорнулася у теплу пухову куртку і полегшено видихнула.

- Можливо є частка правди у твоїх словах, але не у всіх, - заговорив різко Дейв, а я підняла на нього очі. - Так, я нікчемний ідіот, але не самозакоханий. Точно не зараз. Я перестав бути ним тоді, коли переїхав у це місто, і потрапив у пастку до неймовірно цікавої дівчини, яка з часом просто вбила у мені всю самозакоханість. Я вперше у житті відчув бажання думати не лише про свої почуття, а й про її. Захотів дбати про неї та бути ближче, хоч би там що... Я довго це заперечував, вважав тимчасовою слабкістю, пробував відволіктися на іншу, але я ж не придурок. Знаю, що це не так працює... Хіба, мати почуття - це слабкість? Ні, слабкість - їх приховувати.