Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Стук у двері поквапив нас, не давши договорити. За нами прийшов один із храмовників, одягнений у їхній звичний плащ, що приховував постать і кидав тінь на обличчя. Привітався сухо.
– Прошу за мною, – кивнув.
Еллінге подав мені лікоть, і ще поклав руку зверху на мою. Так і йшов, показуючи усім своїм виглядом, що не відпустить.
Храмовник провів нас кількома коридорами, схоже з крила в крило. І невеликими відкритими малахітовими сходами вивів униз, до широкої столової зали.
Сольгард мовчав, але я помічала уважні погляди, які він кидав на стіни та двері, повз які ми проходили. І теж намагалася максимально запам'ятовувати шлях. Хтозна, для чого знадобиться?
Щоправда, з огляду на укріплення... звідси тільки на драконі і можна відлетіти. Хоча на стінах стирчали страшні гарпуни, можливо, і дракон не прорветься.
У центрі зали стояв широкий, накритий білою скатертиною, заставлений стравами стіл. Прямо під гігантською люстрою – чомусь зараз я могла думати тільки про те, як би її не скинули нам на голови.
Стіл був уставлений їжею – ситною, але без вишуканостей. Кілька м'ясних, зовсім трішки овочів та ароматна свіжа випічка. Бутлі з винного льоху, щойно відтерті від пилу. Не помітила, щоб Еллінге принюхувався так, як у кареті, але безапеляційно почав до мене залицятися і особисто накладати в тарілку.
Вино я не пила, боячись, що голова перестане бути ясною. Чоловік із задоволенням заполовинив келих. Взагалі виглядав він скоріш радісним, ніж стурбованим своїм становищем.
Крім нас, за столом зібралося лише кілька людей. Брат сидів поруч і похмуро стежив за діями Еллінге. Майстер Фербонн навпроти. Поруч із ним Грегорі. Ще кілька храмовників. І дівчина.
Я ніколи її не бачила, але одразу впізнала в ній ніатарі. Темне волосся, тіні під очима, проста сукня... і тьмяний візерунок на зап'ясті.
Біля дівчини знаходився молодий чоловік. Раз у раз поглядав на неї, намагався заговорити, торкнутися, підкласти в тарілку їжі.
Нас один одному не представляли, але від брата я дізналася, що її звуть Олла, а її супутника Девід. Більше Картер нічого не повідомив, проте я чула, майже не сумнівалася – це саме та ніатарі, заради якої мене просили звільнити зал.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно