Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Неясно пам'ятаю, як чоловік витягнув мене з малахітової ванни. М'яко обернув у рушник. Я перебувала в якомусь в'язкому тумані, тіло все ще відчувало незнайому, ні з чим не порівняну насолоду.

Хотілося пригорнутись, стиснути сильні плечі та забути про все на світі.

Еллінге промокнув мене, переніс на ліжко. Допоміг витерти волосся.

– Відпочивай, – прошепотів.

І я непомітно для себе відключилася.

Прокинулася увечорі. Чоловік лежав поруч, дивився на мене, обережно, ледь погладжуючи пальцями плече, груди. Стемніло, але по кутках горіли круглі світильники.

– Що там? – невизначено пробурмотіла я, відчуваючи збентеження під гарячим поглядом свого чоловіка.

Сольгард знизав плечима. Немов у відповідь пролунав стукіт у двері наших кімнат.

Я нервово озирнулася, усвідомлюючи, що у мене ані пеньюару, ані домашньої сукні. Але Еллінге, ніби його це не дуже хвилювало, рушив відкрити. Добре хоч обернув стегна тим самим рушником.

Дзенькнула клямка. Мені не було видно, що там відбувається, тому краще прислухалася.

Брат!

– Доброго вечора, – в голосі Картера звучала відчутна тривога. Ох, що він подумає! Я вхопилася за палаючі щоки. – Покличте Іві, будь ласка.

– Іві відпочиває, – відповів чоловік.

Я прямо уявила, як брат нахмурився, біля перенісся позначилася вперта складка.

– Дх'ере Сольгарде... – почав, і цього разу представилася піднята брова, очі чоловіка, на дні яких плескалася іронія.

Брат дійсно осікся. Що б вони не затівали, я все ж таки залишалася дружиною драхха. І поселивши мене з ним... вони не могли не припускати, що Намісник захоче контролювати ситуацію.

Обернувшись простирадлом, я протупала по м'якому зеленому килиму і виглянула в сусідню кімнату:

– Все гаразд, Картере. Я спала. Втомилася з дороги.

Брат окинув мене таким поглядом... Наче чекав чогось іншого. А я виявила, що залишені майстром печатки-візерунки повернулися на місця! Тобто чоловік сам, за своєю волею, їх пригасив і повернув, коли знадобилося? Чи так подіяла ця загадкова Прада?

– Ви чогось хотіли? – люб'язно поквапив Еллінге.

– Так, – ледве впоравшись з обличчям, кивнув Картер. – О восьмій вас чекатимуть на вечері. За вами прийде слуга, щоби проводити. Будь ласка... приєднуйтесь.

Брат кивнув – чи то мені, чи то Сольгардові, – різко розвернувся і вийшов.

Чоловік ступив до мене. Обличчя тепер не здавалося похмурим і навіть лячним. На ньому оселилася несподівана усмішка – майже щаслива. І я не змогла не відповісти на неї, теж усміхнулася – зніяковіло, але щиро.

Підхопивши мене на руки, Еллінге повернув у ліжко. Повільно, проте неухильно почав розгортати простирадло.

Погляд упав на зап'ястя, і я завмерла. Татуювання горіло синьо-срібним світлом, ніби дві ниточки цих його Прада та Маньє сплелися і розтікалися по візерунку – і далі, в мої вени, в моє тіло, п'янячи новими, несподіваними відчуттями.

– Тепер... наша сила з'єдналася? – пробурмотіла я.

Замість відповіді Еллінге узяв мою руку. Невагомо торкнувся губами долоні.

– Незабаром треба одягатися, – озвався. – Не будемо гаяти часу?

– Підемо на вечерю?

– Звичайно. Чекаю не дочекаюся, коли мені візьмуться висувати умови.

– Гадаєш... – почала я, але замовкла. Звичайно, спробують, для чого ще його сюди притягли.

Не в змозі відвести погляд, продовжувала дивитись на яскравий візерунок:

– Але як же... усі ж побачать!

– Це проблема? – Еллінге глянув уважно, допитливо.

Взагалі-то проблема! Я втратила голову, але... це не те, що я збиралася робити. І... я не уявляла, як сказати йому, що не хочу повертатися до Драххана. Що, як і раніше, не бажаю виношувати дракона.

А це сяюче татуювання... як тавро: кричить усім і кожному, чим ми сьогодні займалися!

– Ти... спеціально? – майнула неприємна думка, що змушувала протверезіти. – Щоб усім показати...

Він почав свою гру і вирішив мене використати! Я замовкла. Еллінге теж кілька митєй мовчав. Не в змозі чекати, я звела на нього очі. Від обпалюючого погляду в грудях закрутився ураган. Шалено хотілося вірити, що все, що трапилося, – щире і справжнє! Хоча, напевно, було б легше від усвідомлення, що це вміло сплетена інтрига.

– Знаєш, що означає ніатарі? – тихо спитав він.

– Призначена, – з подивом повела я плечима.

– Вас так навчають. У вашому світі... стало так. Але з давнини в світі Прада це слово означало інше.

Він схилявся все нижче. Нижче.

– Що? – шепнула я.

– Істинна, – видихнув прямо мені в губи Еллінге.

Істинна. Слово обпалило, пробралося вглиб душі, посіявши там щось незвичне, незнайоме, але таке тепле – раптом стало страшно це втратити.

Еллінге не дав мені обдумати, зміркувати – його гарячі, спраглі губи знову накрили мої, руки почали пестити тіло в найгарячіших точках, там, де воно найкраще відгукувалося. І я знову втонула в екстазі.

На вечерю довелося збиратися ще швидше, ніж на евакуацію. Еллінге допоміг застібнути сукню, посміхаючись і відверто любуючись.

А я дивилася на татуювання. От би воно теж зникло, притухло, як візерунки, залишені майстром Фербонном на моєму чоловікові! Просто до божевілля не хотілося, щоб храмовники вважали мене невдячною. І взагалі все, що відбувається між нами – це наша особиста справа. Адже так? Ех, де вони, мої звичні мітенки чи браслет...

Наче почувши, татуювання блимнуло і раптом почало повільно гаснути. Щойно два різнобарвні потоки струменіли по ній, і ось уже на зап'ясті залишився лише темний контур, наче відбиток від справжнього візерунка.

Я підняла погляд на Еллінге – і з подивом виявила на його губах і в очах посмішку.

– Ось бачиш, усе вийшло, – усміхнувся. – Ти дуже швидко вчишся. І... у тебе справді велика сила.

Він відвернувся до своїх речей і почав одягатися. Я взялася за гребінець: не вкласти волосся, то хоч причесатися.