Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
– Ми хочемо захистити наших жінок, – відповів, уперто стиснувши губи.
Стрепенувся, глянув за мене, і я обернулася.
– Вибачте... завадив?
Грегорі, що наближався до нас, завмер на кілька митей, дивлячись то в мої очі, то на брата.
– Я... залишу вас. Поговоріть, поки дх'єр Сольгард зайнятий, – брат відпустив мене і, обійшовши, рушив до входу в їдальню.
Поговорити? Про що?
– Ілес, – не чекаючи, поки я придумаю, про що, блондин сам ступив до мене.
Торкнувся руки – палко, обпікаючи. Чомусь перед очима промчали ласки Еллінге, все, чим ми займалися з моменту прибуття сюди. Майнула шалена думка – а який у ліжку він, блондин? І як відчуваються під руками його плечі?
– Чому? – шепнув, утримуючи мій погляд. Повернув до себе зап'ястя татуюванням вгору, вдивляючись, ніби намагаючись щось на ньому вичитати.
Воно слабко спалахнуло, поколюючи. Здригнувшись, я забрала руку. Відвернулася:
– Не розумію про, що ви.
– Іві, – він зробив ще крок, торкнувся плеча.
Дотик пробрав сильніше, проник углиб, змушуючи силу скипіти.
– Забери руки, – холодне, загрозливе. Я знову здригнулася, обертаючись. Майже із полегшенням чуючи голос чоловіка.
– Елінге! – кинулася до нього, наче долаючи пелену опору.
– Ідемо, – чоловік наблизився, вхопив мене за руку.
В останню мить я побачила, як піднялася брова Грегорі, на губах привиділася глузлива усмішка.
– Дх'єре Сольгарде, ми не закінчили! – з'явився у дверях Фербонн.
– На сьогодні закінчили, – відрізав чоловік. – Дякую за вечерю.
Не випускаючи моєї руки, він розгонистим кроком перетнув залу і впевнено рушив коридором, жодного разу не збившись на поворотах.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно