Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
А всередині нас чекав чудовий палац, гідний королів. Декілька крил, широкі вікна, високі шпилі – наче за укріпленими бастіонами спеціально створили приємне та комфортне місце для життя.
Нас зустрічали храмовники у таких самих плащах, глибоко накинутих на обличчя. Їх тут було чимало – дехто крутив лебідку з добре змащеними, навіть не рипнувшими ланцюгами, поки ворота піднімалися і опускалися. Інші прийняли наших коней. Треті повели по кімнатах.
Декілька зупинилися біля майстра Фербонна та лорда Марака, але до нас наблизився Картер.
– Ух ти! Я й сам ще тут не бував, – з палаючими очима повідомив брат, покосившись у бік незворушного Еллінге.
– Будь ласка, пройдімо за мною, – промовив один з тих, хто зустрічав, підхопивши мою сумку.
Після більш ніж стиснених умов храму в Мабарі я буквально вдихнула на повні груди, коли нас завели в просторі апартаменти на другому поверсі правого крила.
– Ваші кімнати поряд, – повідомив храмовник Картеру, вказавши на стіну.
– А там хто? – поцікавився Сольгард, махнувши рукою до сусідньої.
– Все, що буде потрібно, вам повідомлять, – храмовник трохи вклонився, уводячі брата далі.
– Я й так здогадуюсь, – похмуро кинув їм услід Еллінге.
– Про що ти? – не зрозуміла я.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно