Непокірний трофей - Олена Гуйда

- Вона хотіла влади.

- Тепер ти мені відповідай! - кивнувши, поставив чергове питання Торем. - Що ти бачила в моїх очах? Не буду ж я жити вічно?

Я чекала цього питання. І все ж...

- Вперше я побачила три останніх удари твого серця в той день, коли вперше глянула в твої очі... стріла, місто, Джералд. І я чекала цього. Думала, що все закінчиться, але... все тільки починалося... - відповіла чесно і кинула на нього короткий погляд. – Те видіння збулося, але ти залишився живий. Може бути, неможливо побачити смерть безсмертного?

 Торем стиснув губи.  Немов роздумував про щось своє, але запитав несподівано і якось придушено, наче боявся ставити це питання:

 - Твій наречений.  Цей сморчок, - з нотками звірячого рику в голосі почав він рвано.  - Ти його любила?  Хотіла б виконати волю свого батька і вийти заміж за нього?

 - Я не любила, Торем.  Почуття - недозволена розкіш для королеви, так говорив батько... Мене виховували саме так.  Я повинна була стати запорукою миру між Лертанією і Елехорією.  Ось тільки... доля розпорядилася по-іншому.  Все, що я знала, все у що вірила, розсипалося як замок з піску від неспокійної хвилі, що раптово нахлинула.  Чорне стало білим, а біле чорним.  Довіра до найближчого змінилося розчаруванням і болем, а ненависть до ворога, до загарбника ... любов'ю.

 Торем раптово опинився занадто близько.  Піднімаю погляд.

 - Любов'ю ... - він видихає мені в губи.  Секунду дивиться прямо в очі.  І стільки в них невисловлених слів, прихованих емоцій ... А слідом накриває мої губи поцілунком.

 Він міцно, але в той же час дбайливо притискає мене до себе.  Долоні зарились в волосся.  Переривчастий подих лоскоче шкіру.  І я відповідаю.  Жадібно ловлю кожен рух рук, губ.  Вдихаю його запах.  Відчуваю жар шкіри.  Хочеться на мить забути про все.  Розчинитися в цьому моменті.  Довіритися.  І бути для нього чимось більшим.